З одного боку, популяризація китайського вектора окремими українськими політиками, а також проголошення українсько-китайської співпраці стратегічним напрямом зовнішньополітичної діяльності відповідає економічним інтересам України щодо залучення інвестицій та зміцнення експортних позицій на світовому ринку продовольства.

Не можна не зважати на численні приклади держав, для яких пристання на вимоги Китаю негативно позначилося на макроекономічній стабільності. Державні борги Пекін у подальшому використовував як політичний інструмент впливу, обмежуючи розвиток економік партнерів на засадах сталості, підважуючи їх технологічну незалежність. Такі приклади є важливими з урахуванням прагнень України до поглиблення співробітництва з Заходом та з посиленням американсько-китайської стратегічної конкуренції. Це є істотним викликом для України, адже дозволятиме КНР обмежувати доступ до обладнання та технологій, необхідних для нормального функціонування економіки. З огляду на конституційно закріплений курс України на членство в ЄС та НАТО, не можна залишити осторонь особливості вибудовування взаємовідносин між США, КНР та ЄС. Враховуючи наростання напруження між Китаєм та США, неоднозначність позицій ЄС щодо співпраці з КНР, українському урядові потрібна стратегія побудови відносин у геополітичному трикутнику «США – Китай – ЄС».

Метою цього дослідження є визначити принципи зовнішньоекономічної політики України щодо США, ЄС та КНР на найбільш вигідних для української економіки та одночасно несуперечливих з точки зору її європейського курсу засадах.

Оцінити вплив санкційної політики США та Китаю на ту чи іншу національну економіку доволі складно, оскільки обмеження, що накладаються на зовнішню торгівлю, не зводяться лише до експортного виміру (особливо враховуючи викривлені коронакризою результати 2020 р.). Тож у даному дослідженні, навіть з використанням останніх статистичних даних, враховуючи обмеженість фактологічної бази, будемо оперувати наявною інформацією з багатьма припущеннями.

Джерелами даних для дослідження слугували економічна статистика Конференції ООН з торгівлі та розвитку, ЄС, Організації економічної співпраці та розвитку, Світового банку, Міжнародного валютного фонду, Державної митної служби України, а також результати опитувань Інституту китайських досліджень Mercator, Торговельно-промислової палати ЄС в КНР, трекеру китайських інвестицій Інституту Американського підприємництва та ін.

У 2018 р. багаторічне протистояння та торговельні війни між США і Китаєм переросли у стратегічний вимір конкуренції. У відповідь на різке підвищення Сполученими Штатами імпортних мит на китайські товари (вчетверо на 50% товарів) КНР збільшила середню ставку на американський імпорт більш ніж удвічі (з 8% до 18%). Наразі понад 66% китайського експорту підпадає під збільшені мита з боку США. Натомість 58% товарних позицій, що експортують США, оподатковуються китайською стороною за підвищеною ставкою. Тарифний «удар» США найбільше позначився на скороченні імпорту китайської телекомунікаційної апаратури, запчастин для машинобудування, меблів, іграшок тощо. Китайські тарифні обмеження торкнулися здебільшого поставок з США літальних та космічних апаратів, нафти та нафтопродуктів, пластмас та полімерних матеріалів.

Крім тарифних обмежень, США докладають зусиль для контролю китайських інвестицій в американські компанії, обмежують капіталовкладення в китайські технологічні фірми, а також технології, які можна експортувати до Китаю.

Крім того, Вашингтон використовує всі доступні важелі впливу для того, щоб від чутливих з точки зору національної безпеки технологій відмовилися й інші країни.

Торговельні війни, окрім безпосереднього ефекту, також можуть чинити як позитивні, так і негативні впливи далеко за межі географії сторін – безпосередніх супротивників через складні ланцюги постачань та глобалізованість торгівлі. Торговельне протистояння між США й Китаєм впливає на економічні інтереси третіх країн, особливо тих, що істотно залежать від торгівлі з обома сторонами конфлікту, в частині внутрішнього виробництва, експорту та інвестицій.

Існують дослідження, що вказують і на можливі негативні наслідки для ВВП ряду держав АСЄАН від недружньої зовнішньоекономічної політики США та КНР, однак їх адекватне вимірювання стане можливим у більш тривалому періоді.

Брюссель прагнуть залучити на свій бік як США, так і Китай. Зауважимо, що з початку торговельного протистояння останніх ЄС опинився у ситуації, яку влучно називають «стратегічно дилемою». Через високий рівень залежності економіки ЄС від торгівлі і з США, і з Китаєм (рис. 1) Брюссель волів би залишитися осторонь цього конфлікту.

Утім, судячи з цифр, санкційна політика підштовхнула ЄС у бік торгівлі з КНР (частка експорту з ЄС до КНР зросла з 1,28% від ВВП у 2017 р. до 1,46% від ВВП у 2020 р., частка імпорту збільшилася з 2,43% від ВВП до 3,07% від ВВП відповідно). Натомість значення торгівлі з США для економіки ЄС зменшилося (по імпорту до найнижчого за останні 6 років значення 1,61%). Судячи з негативної динаміки показника ділової активності (PMI – Purchasing Managers' Index), що почалася у 2018 р., вплив торговельних обмежень США та Китаю на економіку ЄС відзначався ще до пандемії, вдаривши по підприємницькій активності провідних промислових виробництв, орієнтованих на експорт.

Утім, судячи з цифр (рис. 1), санкційна політика підштовхнула ЄС у бік торгівлі з КНР (частка експорту з ЄС до КНР зросла з 1,28% від ВВП у 2017 р. до 1,46% від ВВП у 2020 р., частка імпорту збільшилася з 2,43% від ВВП до 3,07% від ВВП відповідно). Натомість значення торгівлі з США для економіки ЄС зменшилося (по імпорту до найнижчого за останні 6 років значення 1,61%). Судячи з негативної динаміки показника ділової активності (PMI – Purchasing Managers' Index), що почалася у 2018 р., вплив торговельних обмежень США та Китаю на економіку ЄС відзначався ще до пандемії, вдаривши по підприємницькій активності провідних промислових виробництв, орієнтованих на експорт.

На перший погляд, США та ЄС мають багато спільного у площині торгівлі з Китаєм. Насамперед це – стабільно від'ємне сальдо зовнішньої торгівлі (у 2020 р. у ЄС воно сягнуло 215 млрд дол., у США становило 333 млрд дол.). Іншою обопільною проблемою є занепокоєння щодо преференційного становища китайських державних компаній, ігнорування принципу чесної конкуренції та взаємності у торгівлі тощо. Саме зі згаданих мотивів США та ЄС відмовляли КНР в отриманні статусу "ринкової економіки" у СОТ. Вашингтон та Брюссель також неодноразово скаржилися на можливі порушення прав інтелектуальної власності китайськими компаніями.

Однак протекціоністські заходи від адміністрації Трампа, незадовго після Китаю, розповсюдилися й на європейські сталь та алюміній, зумовивши протистояння вже між США та ЄС. У Європейському Союзі ввели зустрічні обмеження на ряд американських товарів, після чого США підвищили мита на імпорт як окремих товарних позицій (повітряні судна, сільськогосподарська продукція та ін.), так і щодо окремих держав-членів ЄС (в основному Франції, Німеччини, Іспанії та Великої Британії). Складно стверджувати однозначно, але ймовірно, що за торговельними заходами Вашингтона проти ЄС стояли наміри та практичні кроки Брюсселя самостійно переглянути політику щодо КНР. Зіграло свою роль і невдоволення відмовою ряду держав-членів ізолювати китайську компанію Huawei від участі у розвитку 5G технологій. Пекін у свою чергу вирішив зосередитися на проєктах, які б посилювали залежність менш впливових держав ЄС (Угорщина, Польща, Чехія, Греція) від КНР і таким чином забезпечити собі політичну підтримку в інституціях ЄС. Так ЄС опинився не тільки під загрозою втрат експорту до США, але і під загрозою «підживлення» за допомогою КНР антиінтеграційних настроїв.

Такою мірою, що у 2020 р. ЄС погодився підписати Всеохоплюючу інвестиційну угоду (CAI) з Китаєм після семирічного періоду переговорів. Проте ратифікувати Угоду в Європарламенті завадило стрімке погіршення відносин між сторонами через проблеми порушення прав людини та ряд взаємних санкцій, якими обмінялися ЄС та Китай на цьому підґрунті. Реальність підписання CAI серед іншого додала рішучості адміністрації президента Байдена щодо відновлення конструктивного діалогу з економічними передовиками ЄС (одним із проявів чого є досягнення згоди щодо закінчення Північного потоку – 2).

Наразі Угода ЄС та КНР заморожена. Але навіть на фоні посилення нагляду ЄС за китайськими інвестиційними операціями, а також обмеження участі китайських фірм на ринках державних закупівель ЄС її ратифікація не знята з порядку денного. Низка переваг для держав-членів ЄС зумовлюватиме популярність СAI серед політиків, хоча про схвалення більшістю Союзу можна буде говорити лише у випадку вирішення КНР санкційних питань.

Україна експортує до КНР 67 товарних позицій УКТЗЕД, тоді як з Китаю до України надходить 93 товарні групи. Більшість українського експорту до Китаю (87%) сформована сировинними та ресурсномістким виробництвами. Натомість з КНР до України надходить 63% товарів, що є продуктом середньо та високотехнологічних виробництв. За окремими позиціями Україна є критично залежною від китайських постачальників. Наприклад, близько 90% імпорту напівпровідників надходить з Китаю.

Не можна не враховувати чинники, що формуватимуть структуру та обсяги китайського імпорту. Найближчими роками попит на українську аграрну продукцію з боку КНР буде стабільно високим, однак надвисоких темпів приросту очікувати не варто. Китай вже анонсував аграрні реформи, орієнтовані на зміцнення продовольчої безпеки шляхом більшого самозабезпечення та зменшення залежності від імпорту. Та й взагалі нарощування подібної високої залежності експорту від однієї країни виглядає нераціональним з точки зору економічної безпеки та диверсифікації ризиків. З іншого боку, прагнення українських виробників вийти з готовою продукцією під власним брендом на китайський ринок може наштовхнутися не лише на проблеми культурних відмінностей. Українські товари можуть легко підпасти під удар, наприклад, у разі бойкоту, за яким будуть приховуватися рішення держави-партії, або й під відкриті обмеження під гаслом «попередження загроз національному суверенітету, інтересам безпеки та розвитку Китаю». Натомість китайська продукція буде заздалегідь убезпечена від зустрічних заходів тим, що наскрізно представлена у ланцюзі поставок та в кінцевих товарах, що продаються споживачам, які переважно не ідентифікуються за назвою.

Після введення тарифних обмежень на китайську металургійну продукцію з боку США Китай спробував переключитися на ринок ЄС, що спровокувало впровадження мит на імпортну сталь Брюсселем. Разом зі зменшенням запланованого річного зростання квоти на безмитне постачання з 5% до 3% та з впливом кризової кон'юнктури ринку у 2020 р. це вилилося для України у -1,2 млрд дол. у порівнянні з 2018 р. за товарними групами 72 «Чорні метали» та 73 «Вироби з чорних металів». Судячи з нещодавно озвучених намірів США та ЄС щодо пошуку спільних механізмів обмеження надлишкового виробництва сталі та алюмінію, подібна ланцюгова реакція буде загрожувати інтересам українських підприємств на зовнішньому ринку і надалі. Звичайно, мова йде здебільшого про КНР, але по факту будуть зачіпатися позиції усіх виробників сталі, зокрема й України.

З точки зори геополітики, торгівля товарами України з КНР є найбільш «безпечним» та нейтральним видом економічної співпраці. Ані США, ані ЄС не висловлювали офіційних заперечень чи стурбованості з приводу зростання українсько-китайського товарообігу. Однак не відомо, як відреагують вони на подальші кроки України щодо зближення з КНР, наприклад, підписання угоди про зону вільної торгівлі, за якою може слідувати посилення позицій китайських виробників на українському ринку, а через нього і на ринку ЄС. Також складно передбачити, як спрацюють механізми переходу на вуглецево-нейтральну економіку в ЄС та КНР. Але рано чи пізно це позначиться на кон'юнктурі світового ринку, наприклад, щодо сталевої продукції. Ймовірно, що торговельні війни перейдуть із традиційної площини в новий вимір механізму коригування вуглецю на кордоні.

Започаткована у 2013 р. ініціатива Китаю «Один пояс, один шлях» (англ. Belt and Road Initiative, BRI) може вважатися найамбітнішим зовнішньополітичним проєктом у ХХІ ст. За всю історію свого існування BRI тою чи іншою мірою охопила 139 країн, де разом з КНР проживає 63% населення світу та генерується 40% світового ВВП. Україна, завдяки тільки географічному положенню, мала б стати важливою ланкою BRI, однак наразі виглядає білою плямою на карті ініціативи. Й азійська гілка «Китай – Балкани – ЄС», і маршрут транзиту КНР – Російська Федерація – Німеччина оминають українську територію. І це при тому, що курс на стратегічне партнерство з КНР Україна оголосила у 2011 р., а китайське керівництво при вибудовуванні карти проєкту включало Україну до різних варіантів логістичного маршруту «Схід – Захід».

Однак анексія Криму та війна на Сході України не тільки фізично унеможливили реалізацію запланованих КНР проєктів на українській території, але й призвели до певного «охолодження» у двосторонніх стосунках. Обравши традиційну для себе вичікувальну позицію, Китай не поспішав поглиблювати економічну співпрацю з Україною. Далася взнаки й історія фінансово-кредитних та інвестиційних невдач, що підривають взаємну довіру та перешкоджають руху вперед. Серед них – кредит від китайського Експортно-імпортного банку на будівництво залізничного сполучення між летовищем «Бориспіль» і Києвом у межах національного проєкту «Повітряний експрес» (2011-2013 рр.) та кредитна угода того ж китайського банку з Державною продовольчо-зерновою компанією (укладена у 2012 р. і діє до 2027 р.), а також історія з придбанням компанії «Мотор-січ». Можна довго дискутувати про геополітичний підтекст, що криється за прийнятими рішеннями, але перспектива поглиблення економічної кооперації без розв'язання накопичених проблем виглядає песимістично.

Попри висхідну динаміку політичного діалогу з 2017 р., істотних зрушень у напрямі залучення України до BRI до недавніх пір не спостерігалося. За даними вітчизняної статистики, обсяги китайських капіталовкладень є майже непомітними в масштабах української, не кажучи вже про китайську, економіку (на кінець 2020 р. КНР посідала 37 місце за обсягами прямих накопичених інвестицій в українську економіку з показником 74 млн дол. США). Насправді КНР має амбіції (хоча й не такі потужні як, наприклад, щодо країн Азії та Африки чи ринку ЄС) щодо країни з 40-мільйонним ринком споживачів, географічною та торговельною (завдяки ПВЗВТ) близькістю до ЄС, які складно прослідкувати за офіційними даними. Нинішня модель участі Китаю в економіці України здебільшого будується на практиках Пекіну демпінгувати в тендерах на держзамовлення, пропонувати позики з низькими відсотками та без умов щодо належного управління і дотримання правил фіскальної стабільності.

Пожвавлення економічної співпраці між Україною та КНР намітилося у 2020 р., коли під час 4 засідання Комісії зі співробітництва була підписана Програма співпраці між Урядом України та Урядом КНР щодо спільного будівництва «економічного поясу Шовкового шляху» та «морського Шовкового шляху 21-го століття». А з оприлюдненням Стратегії зовнішньополітичної діяльності України в експертному середовищі заговорили про можливий «розворот на Схід», піднялася дискусія щодо доцільності підписання міжурядової угоди щодо співпраці України та Китаю у галузі будівництва інфраструктури та реалізації спільних проєктів. Виникає питання, чи не залишаться ці документи лише гаслами, а похідні ініціативи – черговим прикладом нерозв'язаних непорозумінь українсько-китайської співпраці. Тим більше, що інші країни, зокрема і Східної Європи, мають доволі неоднозначний досвід участі у BRI.

По-перше, йдеться про сформованість логістичних маршрутів з КНР до ЄС. Хоча на фоні затримок із морськими перевезеннями залізничне сполучення (територією тієї ж Білорусі) наближається до межі своїх потужностей, малоймовірно що Китай буде вкладати кошти у розбудову додаткової гілки сполучення через територію України, принаймні в осяжній перспективі. Гіпотетично Україна могла б взяти на себе частину транзиту з Білорусі. Однак за браком коштів у часи пандемії КНР радше вкладатиме їх у модернізацію вже налагодженого сполучення, ніж у створення, наприклад, євроколії від Одеського порту до Румунії. Проти грають й геополітичні ризики поглиблення конкуренції між сусідами.

По-друге, ще до розгортання коронакризи країни формату «17+1» (після виходу Литви «16+1») були невдоволеними фактичними надходженнями коштів від КНР. Навіть задекларовані 10 млрд євро (а реально вкладених ще менше), виділені для фінансування проєктів BRI у країнах Центральної та Східної Європи (ЦСЄ) через спеціально створений фонд SINO-CEE, виглядають для регіону краплею в морі, враховуючи, що для доведення рівня його інфраструктурного розвитку до середнього рівня ЄС-15 необхідно 1,15 трлн євро.

У 2020 р. сукупні інвестиції Китаю в ініціативу BRI скоротилися більш ніж наполовину у порівнянні з 2019 р. І хоча падіння тут було меншим, ніж вихідних китайських капіталовкладень загалом, найбільшими бенефіціарами виступають країни Азії (54%), тоді як на Європу припадає лише 8,6% інвестицій, що навіть менше показника Південної Африки (8,9%).

По-третє, у прагненні скористатися перевагами BRI Україна не може не зважати на позиції США та ЄС. США проявляють прискіпливу увагу до всіх питань, що стосуються інвестиційної співпраці України з КНР, особливо коли йдеться про контроль над ключовими для національної безпеки підприємствами. Це проявилося у ситуації з «Мотор-Січ», коли позиція Сполучених Штатів стала визначальною у запроваджені Україною санкцій проти китайських інвесторів. Іншим показовим прикладом стали спроби США відмовити Україну від придбання обладнання для мережі 5G у китайської Huawei з обіцянками компенсувати вищу вартість закупівель в інших постачальників.

Під патронатом США розвивається також ініціатива Тримор'я, що географічно накладається на формат «16+1». Враховуючи зацікавленість України в Ініціативі трьох морів, що з недавнього часу почала декларуватися на найвищому державному рівні, не можна не зважати, що Сполучені Штати активно заперечують проти схожої співпраці з Китаєм. Навіть з урахуванням хронічного недофінансування та закритості доступу до Триморського "клубу" як повноправного учасника перспективи участі України в активних проєктах Тримор'я виглядають більш надійними та чітко окресленими, аніж у BRI.

Ідея нової ініціативи «Відновимо світ у його кращому вигляді» (англ. Build Back Better World – B3W), озвучена 13 червня 2021 р. на 47 саміті G7, також належить США. Покликана стати альтернативою ВRI вона наразі тільки набуває обрисів та потребує більше деталей і чіткого плану дій. Мало сподівань, що у найближчі роки ослаблені COVID-19 країни G7 будуть вкладати кошти у дороги, мости та телекомунікаційні мережі у віддалених від них куточках Землі. У перспективі B3W може стати інструментом довгострокової політики конкуренції Заходу з КНР на засадах фінансової надійності, якості, належної організації, з дотриманням прав людини та екологічних стандартів в інтересах приймаючої країни.

Компанії з ЄС і самі зацікавлені у дешевих (якщо не брати до уваги політичні ризики) китайських інвестиціях, особливо на фоні їх істотного зниження в останні роки в результаті, головним чином, кампанії Пекіна щодо зменшення обсягів виділення зовнішніх позик, а також пріоритетизації інвестування в національну економіку. Занепокоєння урядів держав ЄС щодо загроз з боку КНР не завадили китайським державним підприємствам здійснити серйозні придбання у європейській транспортній сфері (Vossloh Locomotive у Німеччині), енергетиці (EDP у Португалії), інфраструктурі (Aldesa в Іспанії), ІКТ-секторі (центри досліджень і розробок Huawei в Угорщині та центр обробки даних TikTok ByteDance в Ірландії, придбання Universal Scientific Industrial французької групи Asteelflash та компанії Elektromechanische Schaltsensoren EMS GmbH).

На стратегічну перспективу в якості противаги BRI нещодавно було анонсовано документ під назвою «Глобально залучена Європа». Він представляє власне бачення ЄС щодо зміцнення зв'язків з країнами Азії шляхом розбудови якісної інфраструктури з дотриманням базових європейських цінностей. Стратегічними партнерами ЄС вказує Японію, Індію, АСЄАН та США, тобто всіх тих, хто вже висловлював занепокоєння гегемонією китайського капіталу на своїй території. Зокрема, висловлюється готовність співпрацювати у рамках B3W. Варто зазначити, що ЄС уже давно приділяє увагу та вкладає кошти у розвиток інфраструктури у країнах, які самотужки не можуть реалізувати вартісні проєкти. Протягом 2013-2018 рр. обсяги зовнішньої допомоги ЄС становили 414 млрд євро (з них близько 5 млрд – для розвитку інфраструктури в Україні). Це – лише на 30 млрд менше, ніж виділено КНР на BRI. При цьому не слід забувати, що кошти від ЄС надходять у формі грантів та позик на прозорих умовах, тоді як Китаю – у формі кредитів з вимогами, які є вигідними здебільшого для китайських підприємств та держави. Утім, самі європейці визнають, що наразі програють у популярності, зокрема й через бюрократію та складну аплікаційну процедуру. Тож у перспективі така конкуренція може сприяти впровадженню простіших схем фінансування коштом ЄС, що буде плюсом і для України.

Хоча ЄС офіційно не коментує тему українсько-китайської інвестиційної співпраці, в коментарях експертів з неурядового сектору простежується спільна ідея – інвестиційна кооперація з КНР у важливих для національної безпеки сферах, попри всю її негайну привабливість, може принести серйозні та болісні побічні ефекти для України у вигляді погіршення стратегічної співпраці з ЄС та США аж до втрати всього прогресу напрацювань минулих років, не кажучи вже про перспективи інтеграції у НАТО.

Попри наявність масиву чутливих питань у тріаді США – КНР – ЄС існують точки єднання, перспективні і для економіки України. Насамперед це – проєкти, прямо чи опосередковано дотичні до протидії кліматичним змінам. Не зважаючи на обмін санкціями, ЄС підтримує партнерські стосунки з КНР у цій сфері. Це зумовлено не тільки розумінням, що проблеми подібного масштабу не можливо розв'язати поодинці, а й цілком прагматичними міркуваннями. ЄС бракує контролю над поставками таких важливих компонентів для реалізації «зеленого переходу» та розвитку високотехнологічних виробництв як рідкісноземельні метали, а також кобальт та літій. Китай нині забезпечує 98% поставок рідкісноземельних металів до ЄС, а також займає велику частку у виробництві кобальту та літію. Монополізм КНР у цій сфері «нервує» і Сполучені Штати (33,2% імпорту рідкісноземельних металів у 2019 р. вони отримували з Китаю). Тож наявність в Україні значних запасів кольорових та рідкісноземельних металів, а також найбільших у Європі запасів літію могла б привабити інвесторів з ЄС та США та допомогти залученню нових технологій у видобувну галузь України. Звичайно, мова має йти не тільки про видобуток того ж літію, але й про організацію виробництва літій-іонних акумуляторів на українських підприємствах або спільне виробництво.

Зважаючи, що вимоги Європейського зеленого курсу, зокрема коригування вуглецю на кордоні, вже дуже скоро змусять українську промисловість рахувати викиди діоксиду вуглецю та зменшувати «вуглецевий слід», інвестиційний інтерес КНР до альтернативної енергетики як ніколи доречний. З початку реалізації BRI вкладення Китаю у відновлювальні джерела енергії почали стрімко зростати, сягнувши у 2020 р. частки у 56%.

півпраця з КНР у сфері енергетики цікавить Україну передовсім точки зору залучення інновацій, здатних скоротити вартість «чистої» енергії для споживачів. Зокрема, важливу роль у подальшому розвитку вітрової та сонячної енергетики можуть зіграти вкладення в потужності з передачі електроенергії від Державної мережевої корпорації Китаю (State Grid Corporation of China), що вже зайшла в альтернативну енергетику України з понад 1 млрд дол. інвестицій. Водночас в українській статистиці інформації про створення нових об'єктів енергетики не наводиться, що є черговим свідченням браку прозорості щодо китайських проєктів в інших країнах. Слід пам'ятати і про практику КНР разом з інвестиціями привозити власні техніку та технології, формуючи тим самим довгострокову залежність від китайських постачальників. Про цю проблему вже заявила Польща, яка під час пандемії зіткнулася з критичними перебоями у поставках з Китаю компонентів, необхідних для забезпечення функціонування вітрових та сонячних електростанцій.

CША та Німеччина, зі свого боку, заявили про готовність підтримувати енергетичний перехід України через спеціально створений Зелений фонд в обсязі щонайменше 1 млрд дол. При цьому внески третіх сторін також вітаються. Про конкретний обсяг гарантованого фінансування (175 млн дол.) заявила поки що тільки ФРН. Натомість США оголосили тільки про плани технічної допомоги та підтримки політики, що відповідає цілям фонду. Це формує передумови для можливостей інвестиційної співучасті в українській «чистій» енергетиці приватних інвесторів з ЄС, США та КНР, а також формуватиме спільний інтерес в іншій перспективній сфері – водневих технологіях. Адже це не суперечить інтересам усіх сторін – B3W та BRI поділяють мету розвитку екологічно чистої та сталої інфраструктури задля мінімізації екологічного впливу, зменшення забруднення та підвищення енергоефективності.

Енергетичний фокус України як ключового транзитера газу з Росії до Європи потребує перегляду на користь нових технологій у сфері енергетики, важливих як з точки зору власної енергетичної безпеки, так і з точки зору входження у світовий ринок. Тим більше, що країни ЄС (знову таки Німеччина) зацікавлені у тісній міжурядовій співпраці щодо реалізації міжнародних водневих проєктів. Хоча Китай вже є найбільшим світовим виробником і споживачем водню у світі, він, на відміну від Європейського Союзу, ще не представив стратегії розбудови цієї сфери. Враховуючи, що Китайський водневий альянс заохочує міжнародне співробітництво та проводить спільні семінари з США, ЄС та Японією, КНР ймовірно перебуває у пошуку інформації щодо усіх трендів та чинників розвитку галузі. Співпрацюючи і з Україною, і з ЄС, Китай може отримати знання, важливі для розробки та коригування власного довгострокового курсу на водневу енергетику. Беручи до уваги, що можливості для гідролізу водню на об'єктах альтернативної енергетики України визнані на світовому рівні, китайські інвестори можуть зацікавитися фінансуванням цієї сфери й надалі. Натомість для ЄС та України є цікавим китайський досвід використання промислових кластерів для зниження собівартості виробництва «палива майбутнього».

Санкційна політика впливових суперників ЄС, КНР та США формує ряд загроз та можливостей для зовнішньоекономічної діяльності України, залишаючи їй при цьому невеликий простір для власних маневрів без шкоди стратегічному партнерству. Складнощі у вимірюванні впливу тарифних обмежень на інтереси третіх сторін, а також замалий часовий ряд даних не дозволяють достеменно визначити кількісний вплив торговельних війн на показники українського експорту.

Серед найбільш очевидних проявів подібного впливу – зростання китайського попиту на окремі сировинні групи товарів з України як результат подорожчання відповідного американського експорту та скорочення українського експорту до ЄС виробів зі сталі через посилення тарифних бар'єрів для імпорту цієї продукції з боку США та ЄС.

На відміну від торгівлі, інвестиційна співпраця з КНР є більш чутливою сферою як з точки зору загроз для макроекономічної стабільності, так і збереження курсу на європейську та євроатлантичну інтеграцію України. З огляду на гостру потребу в інфраструктурних капіталовкладеннях Україні цікава участь в усіх глобальних ініціативах, що пропонують США, КНР та ЄС. Окреслення контурів такого співробітництва є надскладним завданням для вітчизняної економічної дипломатії, оскільки на кону стоять як питання збереження контролю над стратегічними ресурсами, об'єктами та технологіями, зовнішньополітичною незалежністю, так і геополітичні амбіції. І вітчизняний, і зарубіжний досвід доводить, що економічна політика щодо КНР має будуватися на основі попередньої ретельної оцінки наслідків економічних рішень із застосуванням кількісних та якісних методів, а також із залученням незалежних експертів та науково-дослідних організацій. Це можливо шляхом впровадження механізму скринінгу іноземних інвестицій, який, зокрема, визначатиме й «заборонені зони» для співробітництва (5G, доступ Китаю до чутливих технологій, об'єктів критичної інфраструктури, урядових систем тощо).

У переліку численних гострих кутів у тріаді «ЄС – США – Китай» найбільш нейтральними є проєкти, орієнтовані на розвиток виробництва та інфраструктури, що відповідають глобальній парадигмі сталого розвитку, включаючи протидію кліматичним змінам, подолання проблеми голоду та ін. У цій площині Україна може стати важливою ланкою як спільних багатосторонніх, так і двосторонніх ініціатив, включаючи освоєння видобутку корисних копалин – основи для високотехнологічних виробництв та електрифікації економіки, нарощування масштабів та здешевлення альтернативної енергетики з подальшим залученням її потужностей у виробництво водню, будівництва об'єктів для переробки аграрної сировини тощо.

Зважаючи на те, що економічні відносини Китаю, США та ЄС – значно заполітизовані, підважені недовірою та системною конкуренцію, Україні як державі, зацікавленій у підтриманні конструктивного діалогу та торговельно-інвестиційної співпраці з усіма названими країнами, варто обрати політику стратегічного балансування з особливим фокусом на економічній безпеці китайського вектора співпраці. Першим кроком при цьому має стати аудит цілей, які переслідує Україна у торговельно-економічній площині двосторонніх відносин з КНР, ЄС та США, зважаючи на їх сильні та слабкі сторони, наміри відносно української економіки та геополітичних пріоритетів. Це дозволить сформувати матрицю та визначити «червоні», «зелені» та нейтральні зони реалізації проєктів. З позицій економічної безпеки у ході співпраці зі сторонами «геополітичного трикутника» важливо дотримуватись ряду принципів:

Експертне обговорення 22 вересня 2021 року, Київ