У цьому контексті важливими є відповіді на такі питання:

1. Чи готові країни Латинської Америки та Карибського басейну підтримувати Україну в питанні деокупації Кримського півострова?
2. Чи можливо посилити інформаційний супровід просування «Кримської платформи» в латиноамериканських ЗМІ?
3. Яка роль парламентської дипломатії, експертного середовища та української діаспори у регіоні ЛАКБ у просуванні «Кримської платформи»?

З усіма країнами в регіоні Латинської Америки та Карибського Басейну, який складається з 33 держав, Україна встановила дипломатичні відносини, зокрема із трьома з них – упродовж 2019 року (Співдружність Домініки, Гренада та Сент-Вінсент і Гренадіни). На сьогодні у регіоні діють шість Посольств України, зокрема, в Аргентині, Бразилії, Мексиці, Перу, Кубі та Чилі (відділення Посольства України в Аргентинській Республіці в Республіці Чилі, створене у 2018 році, було перетворене на Посольство у 2021 році).

З початком російської окупації та анексії АР Крим у 2014 році тодішні уряди латиноамериканських держав мали визначитися зі своїм ставленням до цих подій. Позиції держав регіону розділилися, що засвідчили результати голосування вже за першу резолюцію ГА ООН «Про територіальну цілісність України» (№68/262 від 27.03.2014), коли лише 13 країн ЛАКБ проголосували на підтримку України (в основному, держави Карибського басейну та Центральної Америки, Мексика, а також Перу та Чилі).

Не підтримали цю резолюцію чотири держави регіону, в яких при владі були ліві популістські режими, що конфліктують із США та солідаризуються із Російською Федерацією на міжнародній арені (Куба, Венесуела, Нікарагуа та Болівія). «Утрималися» під час голосування 14 країн із регіону ЛАКБ, у т. ч. і найбільші держави Південної Америки – Аргентина та Бразилія, де, зокрема, проживає численна українська діаспора, яка має цілком обґрунтовані антиросійські настрої (предки частини нинішніх діаспорян свого часу рятувалися від політичних переслідувань чи економічного тиску з боку радянської влади).

Політичний демарш Аргентини оцінили в Російській Федерації: під час телефонної розмови, яка відбулася 25 березня 2014 року, тобто до голосування в ГА ООН за резолюцію щодо територіальної цілісності України, президент РФ
В. Путін наголосив на подібності міжнародних позицій обох держав (зокрема, щодо «подвійних стандартів, до яких вдаються деякі держави та об'єднання») та запевнив аргентинську сторону у «нарощенні торговельно-економічного співробітництва». Можна цілком припустити, що російська сторона свідомо підштовхувала Аргентину до зміни своєї позиції шляхом незапланованої бесіди. Паралельно з цим відбувалась підготовка візиту міністра закордонних справ РФ С. Лаврова до ЛАКБ. Питання відносин із країнами регіону ЛАКБ було включено у порядок денний оперативної наради Ради Безпеки РФ, яка відбулася в Сочі 13 березня 2014 року. Як видно, у той час Російська Федерація вже свідомо ставила собі за мету посилення свого впливу на міжнародну реакцію на події у Криму.

Аргентина не змінила своєї позиції і під час голосування за т. зв. «кримські резолюції» щодо ситуації з правами людини та мілітаризацію частини Чорного та Азовського морів, які Україна подає з 2016 року та з 2018 року відповідно, хоча були сподівання, що це може статися зі зміною президента наприкінці 2015 р. Новообраний президент М. Макрі (2015 – 2019) узяв курс на поновлення належної ролі Аргентини як однієї з учасниць групи впливових держав (G20), відродження співпраці із США та відновлення довіри світових кредиторів, диверсифікацію зовнішньоекономічних контактів. За його президенства намічалася тенденція до перегляду відносин із РФ, які за його попередниці
К. Кіршнер набули офіційно статусу «всеохопного стратегічного партнерства», закріпленого у 2015 році.

Саме тому Бразилія фактично сховалася за словами про «принцип невтручання у внутрішні справи держав» та «безперспективність санкційної політики», до якої вдаються західні держави щодо порушників міжнародного спокою. По факту ж Бразилія фінансово виграла від антиросійських санкцій, отримавши ширші можливості для доступу на російські ринки.

Не слід також недооцінювати і тиск російської дипломатії на Бразилію із «кримського питання». Через витік інформації із бразильського зовнішньополітичного відомства стало відомо, що РФ під час саміту із ядерної безпеки, який проходив 24-25 березня 2014 року у Гаазі, звернулась до членів групи БРІКС із проханням не підтримувати резолюцію ООН щодо України. Тоді країни БРІКС оприлюднили спільне звернення, у якому засудили західні санкції як такі, що «не сприяють збалансованому та мирному вирішенню кризи відповідно до норм міжнародного права, у т. ч. цілям і принципам, закріпленим у Статуті ООН» та намір виключити РФ із групи G20. Надалі Бразилія послідовно «утримувалася» під час голосування за т. зв. «кримські резолюції».

Утім, зі зміною керівництва країни у 2019 році, активізацією курсу на зближення із США (того ж року Бразилія отримала статус союзника США поза НАТО), відновленням співпраці Бразилії з Україною в оборонній сфері можна сподіватися на підтримку Бразилією українських ініціатив з «кримського питання». Своєрідним підтвердженням цьому є, зокрема, цьогорічна участь Бразилії у спільних багатонаціональних навчаннях «Sea Breeze-2021», що може свідчити про зацікавленість бразильської сторони у співпраці та координації в питаннях безпеки із країнами чорноморського регіону. Водночас від політичної підтримки «Кримської платформи» Бразилія, як і інші країни ЛАКБ, поки утрималася. Щоправда, слід обережно розраховувати на успішність подальших кроків щодо зміни позиції Бразилії з «кримського питання» з огляду на особливості нинішньої внутрішньополітичної ситуації в країні та перспективи зміни владних еліт, що може статися вже під час наступних президентських виборів у 2022 році.

З огляду на вищесказане, найближчим часом Україні не варто сподіватися на активну підтримку з боку Мексики у «кримському питанні», хоча би тому, що на майбутніх президентських виборах у 2024 році, як очікується, великі шанси на перемогу має нинішній очільник зовнішньополітичного відомства М. Ебрард.

На початку квітня 2014 року президент Н. Мадуро в інтерв'ю британському виданню «The Guardian» прямо звинуватив США у спробі провести у Венесуелі «державний переворот подібний до того, який відбувся в Україні», через організацію антиурядових виступів.

Візит С. Лаврова на Кубу та в Нікарагуа наприкінці квітня 2014 року був своєрідною «подякою» за їхню політичну та дипломатичну підтримку РФ. У липні 2014 року в рамках свого турне до країн ЛАКБ президент РФ В. Путін провів зустрічі із кубинським та нікарагуанським лідерами. Тоді ж стало відомо про одностороннє списання Кубі 90% боргу ще радянських часів, який сукупно оцінюється в 34 млрд дол. (інші 10% мали за домовленістю сторін бути інвестовані у кубинську економіку). При цьому відомий факт, що РФ, яка вже на той час посписувала «радянські борги» деяким країнам Африки, Центральної Азії, Далекого Сходу на загальну суму близько 100 млрд дол. (вони утворилися переважно за поставки зброї цим державам), явно не поспішала це зробити із Кубою, при тому, що, на відміну від них, із Кубою у колишнього СРСР були надзвичайно теплі відносини. Очевидно, що Куба стала заручницею геополітичних інтересів РФ, попри те, що за другої адміністрації Б. Обами намічалося зближення між Кубою та США.

Що стосується Нікарагуа, то важливо пам'ятати, що свого часу ця країна стала першою країною в ЛАКБ, яка визнала т. зв. «незалежність» Абхазії та Південної Осетії, а у 2020 році вона вирішила відкрити у Криму своє т. зв. «почесне консульство» – перше та єдине представництво іноземної держави в анексованому РФ Кримському півострові. За порушення суверенітету України та резолюції ГА ООН Україна наклала секторальні санкції проти Нікарагуа терміном на 5 років (лютий 2021 року – лютий 2026 року).

Щодо Болівії, то за часів президенства Е. Моралеса з'явилися додаткові стимули для зацікавленості у посиленні економічної та інвестиційної співпраці із РФ. Узявши курс на повернення прибутків від природних багатств корінному народу Болівії і фактично розпочавши витіснення (але не «революційним» шляхом націоналізації) із болівійського ринку іноземних компаній, які тримали у своїх руках газові родовища та видобуток інших корисних копалин, прибутки від яких йшли за межі країни, президент вирішив налагодити співпрацю із російськими державними компаніями з тим, аби ті посунули чи вичавили із ринку «старих» операторів-конкурентів. До того ж РФ обіцяла поділитися деякими своїми технологіями у нафто- та газовидобуванні.

Для РФ співпраця із Болівією давала значні вигоди, оскільки забезпечувала можливість зайти на нафтогазовий ринок ЛАКБ і постачати природні ресурси країнам регіону не із далекого Сибіру, що було економічно невиправдано, а з надр самої Південної Америки. Раніше, приміром, постачаючи нафту для Куби, РФ домовлялася із Венесуелою про «обмін контрактами»: РФ брала зобов'язання постачати нафту за венесуельськими контрактами, приміром, до Іспанії, натомість Венесуела виконувала російські контракти із постачання нафти до Куби. Із зміцненням своїх позицій у нафтогазовому секторі Болівії РФ отримувала б важелі впливу на політику держав регіону ЛАКБ.

Болівія, яка за президентства Е. Моралеса наростила політичні та економічні контакти із РФ, надавала останній дипломатичну підтримку на міжнародній арені, не голосуючи за українські резолюції щодо Криму. Цю «схему» співпраці було призупинено після втечі Е. Моралеса із країни восени 2019 року внаслідок суспільної реакції на факти фальсифікації під час виборчого процесу. Уряд тимчасового президента Ж. Аньєз одразу ж продемонстрував більшу самостійність у зовнішній політиці. Зокрема, у 2019 та 2020 роках під час голосування за т. зв. «кримські резолюції» Болівія переважно «утримувалася». Водночас, що стосується голосування Болівією за резолюції ГА ООН у 2021 році, то очевидно слід очікувати повернення до зовнішньополітичної підтримки РФ, оскільки минулого року до влади повернулася політична сила колишнього президента Е. Моралеса, щоправда, вже на чолі із новим президентом Л. Арсе Катакорою. Лише у цьому році, за повідомленням офіційних російських джерел, відбулося вже три телефонні розмови між лідерами обох країн, а в жовтні 2021 року РФ із офіційним візитом відвідав очільник зовнішньополітичного відомства Болівії, де на спільній пресконференції із міністром закордонних справ знову заговорили про спільні позиції на міжнародній арені.

Оцінюючи міжнародні позиції вказаних вище держав-учасниць Боліваріанського Альянсу, у т.ч. і щодо «кримських резолюцій», слід розуміти, що солідарність із РФ – це для тамтешніх політичних режимів насамперед своєрідна «гарантія» виживання на міжнародній арені, оскільки вони сподіваються на використання РФ свого права вето у РБ ООН у разі потреби. Крім того, це шанс економічного виживання політичних еліт в умовах санкційного тиску з боку США та інших західних держав завдяки російським кредитам чи іншим формам прямої та непрямої допомоги.

Вибудовуючи стратегію зі здобуття міжнародної підтримки в питанні деокупації Криму в регіоні ЛАКБ, Україні слід враховувати недостатню поінформованість про реальну ситуацію в Україні та наші кроки щодо припинення війни та деокупації частини Донбасу та Криму. На початку російської агресії у латиноамериканських ЗМІ бракувало неупереджених аналітичних матеріалів щодо подій в Україні. Згідно з опитуванням, оприлюднененим наприкінці березня 2014 року у мексиканському виданні Excelsior, лише 28% респондентів знали про існування Криму; проте у парі із згадкою про російську анексію відсоток тих, хто чув про це, зріс до 46%.

Утім, «кримська криза» загалом була малоцікавою для мексиканців, лише 16% приділили інформації з цього питання достатньо уваги. Як показало дослідження, 56% мексиканців «поважали» рішення кримчан про приєднання до РФ, навіть якщо це «спонсорувалося» російською стороною та відбувалося за відсутності у цьому процесі української сторони. Водночас 70% респондентів вказали, що вважають невиправданим введення російських військ на Кримський півострів, а 74% зазначили, що російська сторона використала місцеві настрої для легітимізації анексії. Щодо оцінки конфлікту довкола Криму, відповідаючи на питання, чи є дії РФ черговим кроком у спробі реанімації колишнього СРСР, думки респондентів розділилися майже порівну (41% так вважають, а 46% – ні). Для широкої громадськості анексія Криму була скоріше проявом конфліктності у таборі західних союзників, до якого відносили і РФ, ніж свідомим порушенням норм міжнародного права та нарощуванням конфліктогенності часів Холодної війни.

З метою ширшого інформування латиноамериканської громадськості про ситуацію в Україні та свідомих порушень РФ норм міжнародного права на пострадянському просторі, донесення справжніх намірів РФ не тільки щодо України, але й щодо інших регіонів світу, зокрема, і ЛАКБ, тодішні керівники українських ЗДУ у регіоні Ю. Дюдін (Аргентина), Р. Троненко (Бразилія), Р. Спірін (Мексика) тільки упродовж 2014 – 2015 років дали сотні інтерв'ю та опублікували десятки статей для регіональних ЗМІ, провели численні зустрічі із студентською аудиторією та громадськістю. Утім, як виявилося, це мало впливає на офіційні позиції держав ЛАКБ і досить повільно засвоюється тамтешньою громадськістю. Очевидно, слід враховувати, що латиноамериканці значно більше надають перевагу новинам про кіно, футбол, співаків та численних селебретіс, ніж політичним новинам.

Утім, нині в регіоні ЛАКБ склалася молода вікова структура населення. «Мобільна» молодь, яка має доступ до інтернету, продукує постійний запит на інформацію, у т.ч. і міжнародно-політичного змісту, яку місцеві ЗМІ з їхньою зосередженістю на внутрішньодержавних, чи в кращому випадку регіональних проблемах та подіях, надати не можуть.

Посилюючи свою інформаційну присутність у регіоні ЛАКБ, РФ надавала державну підтримку у просуванні своїх агенцій, що закріплювалося у договорах на міждержавному рівні. Зокрема, завдяки досягнутим влітку 2014 року домовленостям RT було включено до мережі цілодобового ефірного мовлення країни із наданням йому окремої «кнопки». Станом на весну 2015 року він покривав своїм мовленням вже 80% території Аргентини (враховуючи особливості концентрації населення країни переважно у центральних та північних регіонах держави, можна припускати, що канал могли «ловити» і в сусідніх Парагваї, Уругваї та Бразилії). Однак плани РФ включали і доступ до радіомережі Аргентини, поглиблення співпраці з агентством Telam, обмін контентом із Суспільним телебаченням Аргентини, підвищення кваліфікації молодих журналістів тощо. Звісно, ті можливості, які створювала аргентинська влада для інформаційної експансії РФ у медіапросторі країни за президенства К. Кіршнер, піддавалися критиці. Однак, при спробі обмежити права RT вже за президенства М. Макрі, а це обґрунтовувалося необхідністю передати сигнал для потреб влади провінцій, РФ одразу ж вдалася до шантажу. За ситуації, коли в регіональному інформаційному просторі відчутне домінування російського контенту та російського погляду на міжнародні події, який до того ж ретранслюється низкою регіональних і міжнародних агенцій, зокрема, Telesur (штаб-квартира у Каракасі) та кубинською Prensa Latina, фінансованою Іраном HispanTV, Україні вкрай важко доносити правду про стан справ в окупованих східних територіях та анексованому Криму.
Для деяких регіональних політичних еліт, серед яких є досить сильними антиамериканські настрої, конфлікт навколо України уявляється як чергова «геополітична гра», яку ведуть США у Європі. Приміром, тодішній президент Еквадору (країна «утрималася» під час голосування за резолюцію ГА ООН у 2014 році) виступив із заявою, де назвав владу в Україні нелегітимною (це після втечі В. Януковича) та водночас звинуватив західні держави у її підтримці, назвавши це «подвійними стандартами». Позиція Еквадору полягала у тому, що вони матимуть справу лише із «законно обраним керівництвом України», щоправда, своє ставлення країна не змінила і після обрання у травні 2014 року нового президента України.

Так історично склалося, що антиамериканські настрої, попри поширену з боку США практику фінансової допомоги, освітніх послуг і т.д., притаманні як політичним елітам, так і широким верствам населення, особливо в країнах, де сильні позиції лівих популістів, які час від часу приходять до влади. Саме тому, шукаючи союзників у регіоні ЛАКБ на підтримку деокупації Криму, Україні сліднаголошувати саме на суті конфлікту в українсько-російських відносинах, порушеннях РФ норм міжнародного права та міжнародних домовленостей за Будапештським меморандумом, а не на підтримці наших позицій з боку США та країн Заходу. Тим більше, коли йдеться про ті держави, на які накладені санкції США (нині проти Куби, Венесуели, Нікарагуа). Зараз Україні необхідно також відслідковувати, чи коректно подається інформація щодо санкцій через «почесне консульство» Нікарагуа в Криму у регіональних латиноамериканських ЗМІ, зважаючи на можливості російської пропаганди, яка буде це використовувати.

Слід також враховувати переважну зосередженість держав ЛАКБ у сфері міжнародних відносин суто на своїх регіональних проблемах.

Водночас під час голосування важливих для України питань на ГА ООН усі ці країни «утримувалися» чи не брали участі в голосуванні. «Венесуельська криза», порушення прав людини та утиски місцевої опозиції привертають більше уваги, ніж події у далекій їм Україні.

Варто не забувати, що і ставлення до ООН серед політичних еліт країн регіону неоднозначне. Наразі, як видається, країни ЛАКБ не розглядають ООН як ефективний інструмент збереження миру та запобігання конфліктів, а використовують «платформу ООН» здебільшого як можливість провести зустрічі з лідерами позарегіональних держав без потреби покидати Західну півкулю. Нині лише для лідерів країн Боліваріанського Альянсу ООН ще має значення як інструмент запобігання тиску на них з боку сусідів, які звинувачують ці режими у нелегітимності чи недемократичності, порушенні прав людини тощо. Для них тут завжди є можливість, прикриваючись Статутом ООН та спираючись на підтримку РФ, наголошувати на важливості базових принципів організації – дотриманні територіальної цілісності та невтручання у внутрішні справи країн. Водночас серед політичних еліт країн регіону ЛАКБ вже давно лунають заклики щодо реформування ООН з тим, аби забезпечити справедливіше представництво в цій організації. Такі наміри озвучували в Бразилії, Аргентині, Мексиці. Ідея реформування ООН нині є близькою і Україні, зокрема, через необхідність подолання вето РФ у РБ ООН. Виходячи із вищесказаного, Україні поки не варто особливо покладатися на країни ЛАКБ у рамках діяльності ООН у питанні деокупації Криму. Хоча за ці роки в організації сформувалася вже своєрідна «група друзів України», яка складається із країн, що голосують на підтримку наших «кримських резолюцій», серед яких присутні держави Центральної Америки.

Активізація російської дипломатії на латиноамериканському напрямі також є важливим фактором, якому постійно доводиться протистояти. Для просування своїх інтересів РФ використовує як двосторонні контакти, так і багатосторонню дипломатію, зустрічі на полях самітів та міжнародних форумів тощо. Окремим напрямом зовнішньої політики РФ у регіоні ЛАКБ стало вибудовування відносин із регіональними інтеграційними об'єднаннями, яких там нині нараховується понад 20 (великий інтерес РФ проявляє до співробітництва з СЕЛАК). Особливий формат взаємодії із провідною державою ЛАКБ – Бразилією – склався у РФ у рамках БРІКС. Станом на 2018 рік РФ встановила відносини стратегічного партнерства із сімома державами ЛАКБ (Аргентиною, Бразилією, Венесуелою, Кубою, Нікарагуа, Перу та Еквадором). Нині у регіоні працюють 18 посольств РФ та 2 консульства. Помітною є і інформаційна присутність РФ, яка описана вище. Інструментами «м'якої сили» РФ у регіоні є також численні організації, які гуртують вихідців із колишнього СРСР, Росії, осіб зі слов'янським корінням та навіть місцевих з-поміж студентів, які отримали вищу освіту в Радянському Союзі. Серед них, зокрема, регіональні відділення Всесвітньої координаційної ради російських співвітчизників, які проживають за кордоном (діють в Аргентині, Бразилії, Болівії, Венесуелі, Коста-Ріці, Колумбії, Кубі, Мексиці, Нікарагуа, Парагваї, Перу, Уругваї, Чилі, Еквадорі), під егідою «Россотрудничества» – «Русские Дома» в Аргентині, Бразилії, Венесуелі, Кубі, Мексиці, Нікарагуа, Перу, Чилі, а Фонд «Русский мир» спонсорує відкриття та функціонування «Русских Центров» при вищих навчальних закладах, Російських центрів науки і культури, які функціонують в Аргентині, Бразилії, Венесуелі, Еквадорі, Кубі, Коста-Ріці, Мексиці, Нікарагуа, Перу, Чилі. Задачі цих організацій включають проведення культурно-просвітницької масової та ідейно-пропагандистської роботи. Нині в Уругваї функціонує «Інститут Берінга-Беллінсгаузена для вивчення обох Америк» – спільний неурядовий освітньо-науковий проєкт вчених та журналістів із РФ та країн Західної півкулі. У самій РФ за останні роки проведено вже п'ять міжнародних форумів «Росія та Ібероамерика у глобалізованому світі: історія та сучасність», участь у якому беруть не тільки науковці, але й політики, журналісти з РФ та країн ЛАКБ.

Стратегія зі здобуття міжнародної підтримки в регіоні ЛАКБ у питанні деокупації Криму напряму залежить від стану наших двосторонніх відносин з окремими країнами. Тож спершу слід визначитися із наявними та потенційними інструментами та іншими засобами в її просуванні.