Аналітична записка
РЕЗУЛЬТАТИ ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ ПЕРШОЇ КАДЕНЦІЇ ПРЕЗИДЕНТА ТРАМПА
завдання та горизонти для нової адміністрації
Відхід від стандартних інструментів та патернів американської зовнішньої політики дозволив Дональду Трампу створити асистемне середовище, в якому його стратегія мала певний ефект. Проте в таких умовах сформувався почасти персоналізований підхід до зовнішньої політики, який важко піддається спадкоємності та навряд чи може стати базисом певної пролонгованої стратегії. Трамп дійсно зміг стати тим пертурбатором системи, яким він і обіцяв бути. Відповідно, головним питанням для американського істеблішменту перед черговими виборами президента США, які відбудуться 3 листопада 2020 року, стає подальша стратегія: що робити з новою системою (точніше, з відсутністю системності), зокрема, зовнішньої політики країни?

У даній роботі буде проаналізовано, які цілі ставив наразі чинний президент Сполучених Штатів Америки, яким інструментарієм вирішував поставлені завдання та, найголовніше – який системний спадок може залишити наступній адміністрації. Крім того, варто зауважити, що більший акцент в роботі надається не лише стратегічним питанням зовнішньої політики президента Д. Трампа, але і таким, які так чи інакше є дотичними до української проблематики.


Олександр Краєв
"Українська призма"

1
«АМЕРИКА НА ПЕРШОМУ МІСЦІ»
«Америка на першому місці». Ця фраза, вперше проголошена під час інавгураційної промови 45-го президента США 20 січня 2017 року, по суті, стала наріжним каменем зовнішньої політики його адміністрації у 2017-2020 роках. Вона знайшла своє втілення в усіх сферах міжнародної діяльності – як в активній наступальній економічній політиці, так і в соціальному позиціонуванні американського стилю життя, і навіть у, здавалося б, м'яких перемовинах зі звичними постійними союзниками. Сама Стратегія національної безпеки США за часів Д. Трампа була продиктована ідеєю «Америка на першому місці»: зокрема, спостерігалось скорочення американських контингентів за кордоном та загалом американської присутності у країнах-союзницях.

У промові на інавгурації у 2017 році Дональд Трамп означив наступні напрями зовнішньої політики своєї адміністрації:

Перегляд торговельного балансу у зовнішніх економічних відносинах на користь США (саме тут прозвучало вперше гасло «Америка на першому місці»);
Перегляд ролі та стану американського військового потенціалу;
Новий підхід до дипломатії - «Старі вороги стануть друзями» ;
Втілення ідеї, що «кожна держава має право на власну національну політику» (по суті, обґрунтування власного курсу на асистемність та приціл на двосторонні, а не багатосторонні відносини).
Багато в чому чинний президент Сполучених Штатів був новатором для Вашингтона. Прийшовши до влади на хвилі настроїв анти-істеблішменту як популістський кандидат, Д. Трамп був переконаний, що зовнішню політику країни потрібно повністю змінювати і буквально розібрати на складові.
Не варто сприймати «розбирання» як апріорі щось негативне чи, навпаки, позитивне – на його погляд, це мало стати частиною процесу створення нової стратегії та формування нової рамки діяльності в тій чи іншій сфері. Дійсно визначальним питанням є сама необхідність такого «розбирання», і саме на це питання має відповісти наступна президентська адміністрація, особливо, якщо президенту Д. Трампу вдасться переконати американського виборця вдруге довірити йому ключі від Овального кабінету.

2
НОВІ ЕКОНОМІЧНІ ВІДНОСИНИ:
ТРАМП-БІЗНЕСМЕН

Підхід 45-го президента США до зовнішньоекономічних відносин базується на його сприйнятті проблеми з точки зору бізнесмена. Фактично це відобразилось у застосування методів бізнес-перемовин у політичному та дипломатичному середовищі. Це значною мірою вплинуло на перший термін Дональда Трампа, який був здебільшого присвячений зовнішньоекономічним питанням.
Першим та всеохопним наративом президенства Дональда Трампа стало відновлення економічної та торгової «справедливості» щодо США. Під цим розуміється необхідність встановлення позитивного торговельного балансу та загального переважання експорту над імпортом.
Торгівельний баланс США (USD, млн)
Торговий розрив у США збільшився до 67,1 млрд. дол. США в серпні 2020 р. Це найбільший дефіцит торгівлі від часу рекордних показників у серпні 2006 року, оскільки імпорт повернувся до допандемічного рівня, тоді як експорт зростав повільнішими темпами.
Деякі ідеї суперечили дійсним потребам економіки Сполучених Штатів, хоча і допомагали закрити велику кількість соціальних питань у внутрішній політиці, таких як безробіття бідного середнього класу та відновлення сировинного і енергетичного секторів.

Курс на повернення виробництва назад до США призвів до прямого протистояння із Китаєм, якого президент Трамп звинувачував у «нечесній торговій поведінці».
Із липня 2018 року обидві країни увійшли у двобій почергового підвищення тарифів та малоефективних торгових переговорів щодо встановлення нового режиму економічних відносин.

Паралельно Сполучені Штати розпочали тарифне змагання зі своїми європейськими союзниками, увівши ще у березні 2018 року тарифи на залізо та алюміній, пояснюючи це питаннями національної безпеки.

Крім того, вже у перші місяці свого президентства новий очільник Білого дому вийшов з Транстихоокеанського партнерства, яке об'єднувало у своєрідну ЗВТ одинадцять країн і сприймалося багатьма як один з найбільших успіхів адміністрації Б. Обами (та певний важіль «м'якої» противаги Китаю у регіоні).

Чи не найбільш неочікуваним для стороннього спостерігача став ініційований адміністрацією Д. Трампа перегляд Північноамериканської угоди вільної торгівлі (NAFTA – North American Free Trade Agreement), яка вважалася чи не найбільш стабільною ЗВТ у світі.

Хоча США і вдалося досягти вагомих покращень умов торгівлі та вирівняти за рахунок сусідів-партнерів свій торговельний баланс, залишається відкритим питання про співвідношення репутаційних та політичних втрат через тимчасове загострення відносин із партнерами та прямих економічних вигод від такого загострення (як коротко, так і довгострокових).
Проміжні висновки
Бізнес-підхід Д. Трампа щодо ведення переговорів виявився контроверсійним. З одного боку, не можна не відзначити вдалу зміну акцентів всередині НАФТА, найбільш жорсткий з кінця Холодної війни економічний підхід до Китаю та загалом активну економічну дипломатію. З іншого боку, варто виділити значні втрати американських виробників як у джерелах сировинних ресурсів, так і контрактах на американський експорт; величезні репутаційні втрати американського бізнесу та США в цілому як непередбачуваного та різкого гравця; погіршення відносин Вашингтону з основними союзниками, які лише частково виправдовуються економічними вигодами. Очевидним стає тактичний підхід президента Дональда Трампа до ведення зовнішньої економічної політики, який призводить до короткострокових переваг та результатів, проте у довгостроковій перспективі американська зовнішня політика може втратити системність та спланованість.

3
НОВА РОЛЬ ВІЙСЬКОВИХ У ЗОВНІШНІЙ ПОЛІТИЦІ:
ТРАМП ТА ГЕНЕРАЛИ

У виступі 13 червня 2020 року перед кадетами військової академії Вест-Пойнт президент США наступним чином підсумував безпековий дискурс останніх трьох років:

Ми відновлюємо основоположні принципи, згідно з якими робота американського солдата полягає не у відбудові іноземних держав, а в обороні - і рішучому захисті - нашої нації від іноземних ворогів. Ми закінчуємо еру нескінченних воєн… Розв'язувати давні конфлікти у далеких країнах, про які багато людей навіть не чули, не є обов'язком американських військ. Ми не світові поліцейські .
Дональд Трамп, Президент США
Цими словами президент підсумував політику поступового відходу від широкої залученості Сполучених Штатів у конфлікти по всьому світу. Елемент «жорсткої сили» в американському інтернаціоналізмі, на базисі якого будувалися безпекові гарантії і, багато в чому, міжнародний статус США, почав втрачати свою вагу.

Варто відзначити, що такі тенденції не є абсолютним новаторством для американських президентів. Під час свого виступу на острові Гуам у 1969 році тодішній президент Річард Ніксон проголосив, що тепер війна у В'єтнамі стане, перш за все, справою самих в'єтнамців, таким чином офіційно почавши поступовий вихід американських військових із Індокитаю. З того часу відсторонення США від конфліктів, де їх військові тим чи іншим чином відіграють одну з ключових ролей, влучно називають «в'єтнамізацією».
Своєрідна друга спроба «в'єтнамізації» зовнішніх безпекових зобов'язань за президента Д. Трампа стала візитівкою останніх чотирьох років.
Із самого початку багато аналітиків відмічали достатньо романтизоване ставлення американського президента до військової тематики. Хоча перші його призначення, такі як радники президента з національної безпеки Майкл Флін та Герберт МакМастер, міністр внутрішньої безпеки Джон Келі і міністр оборони Джеймс Метіс говорили про схвальне ставлення до військових, це виявилося короткостроковим феноменом. Як підмітив Джошуа Гельцер у своїй статті для Just security, президент гарно ставився «до своїх генералів лише до того, як насправді познайомився з ними».

Розходження у поглядах із вищим армійським керівництвом проявилися у перші місяці його перебування на посаді, коли генерали виступили проти застосування повного комплексу силових заходів проти Ірану. У цьому випадку уявлення президента Д. Трампа про потенціал сильного разового удару для нанесення максимальної шкоди та ураження противника (яке, якщо вірити самому президенту, було скуте адміністрацією Б. Обами), наштовхнулося на реалістичні перепони у вигляді непропорційності такого підходу. Така ж ситуація спостерігалась щодо обіцянок Д. Трампа принести «вогонь і лють» Північній Кореї, які закінчилися лише новою серією самітів, початком офіційної переписки двох лідерів та більшими розходженнями між президентом Трампом та генералітетом США.
У контексті «в'єтнамізації» військової активності США, дійсними індикаторами варто вважати Афганістан та Ірак - два затяжні конфлікти, де вже майже два десятиліття кожен американський президент має вибудовувати систему безпеки під проводом Сполучених Штатів
. Ще з часів президентства Буша-молодшого існує дві полярні точки зору на сутність американської стратегії щодо цих конфліктів. Одна з них обстоює максимальну присутність американських військових на території цих країн до повного забезпечення безпеки (коли ситуація дозволить передати справи місцевим керівникам та військовим). Друга вболіває за поступове та планомірне виведення американських військ з зони конфліктів паралельно із перекладенням відповідних зобов'язань на місцеве керівництво та армію.
Очевидно, що президент Д. Трамп обрав радикальну форму другого підходу. У 2020 році розпочався черговий етап виводу американських військ з Іраку; а підписаний у лютому 2020 року договір з рухом «Талібан» передбачає поступове та повне виведення американських та коаліційних військ з Афганістану протягом 9 місяців. Фактично це стане найбільшим скороченням закордонних американських контингентів, хоча і повністю відповідає проголошеній американським президентом стратегії про відхід від ролі «світового поліцейського».

Водночас це може достатньо серйозно вплинути на загальний наратив зовнішньої політики США після Холодної війни. Створюючи вакуум сили, США не лише зменшують навантаження на власний оборонний бюджет та зовнішні зобов'язання, але і залишають у багатьох аспектах місце, яке може бути заповнене стратегічними супротивниками Вашингтона.

Окремою темою є ставлення Дональда Трампа до Північноатлантичного Альянсу.

Формат та наратив переговорів президента США із союзниками, фактично, зводився до вимог збільшення видатків усіх членів НАТО та виконання зобов'язання щодо спрямування 2% ВВП на військові потреби.
Ця вимога йде у загальному контексті ідеї збільшення відповідальності європейських держав за власну безпеку за рахунок зменшення участі США у цих процесах, на чому неодноразово наполягав американський президент (водночас отримував критику як в Європі, так і в середині країни).

Хоча подібні заклики не були чимось новим, варто визнати, що проблема недофінансування давно присутня в альянсі. Проте саме адміністрація Д. Трампа просувала цю вимогу достатньо прямолінійно та почасти навіть агресивно. Бажання адміністрації президента перевести більший фокус на внутрішню політику та зменшити потенційні витрати американців на безпеку Європи є цілком виправданим – у випадку з чинним президентом, це повністю відповідає його проголошеним принципам. Проте риторика та подача подібного підходу почасти провокувала непорозуміння та навіть малі конфлікти із європейськими союзниками. Незважаючи на прямі погрози президента розвести шляхи США та НАТО, а можливо, частково і завдяки їм, вдалося досягти мети збільшення витрат, але за рахунок погіршення дипломатичного діалогу.
Проміжні висновки
Таким чином, прогноз американських аналітиків щодо достатньо «романтизованого» ставлення 45-го президента до війська та військових загалом проявив себе у скоріше тактичному підході до вирішення питань безпеки. Загальним патерном стали погрози: як супротивникам, так і союзникам. Внутрішній порядок денний став визначальним для прийняття рішень на зовнішніх безпекових театрах дій. Відбувся обіцяний відхід Сполучених Штатів від статусу міжнародного безпекового гаранта, проте не можна сказати, що він істотно вплинув на покращення внутрішньополітичної чи внутрішньоекономічної ситуації у країні. Очевидно, що для багатьох союзників по НАТО та для інших близьких до США країн, відхід американців від багатосторонніх форматів співпраці та певного роду ізоляціонізм у питаннях безпеки знизив привабливість та надійність США як партнера у цій сфері.

4

1
НОВА ДИПЛОМАТІЯ

Нові методи президента Д. Трампа у сфері зовнішніх торговельних зносин та у відносинах із американськими союзниками, відповідно, потребували і нового інструментарію роботи. Першочергово це означало нових людей на ключових посадах Державного департаменту. В цьому розрізі, ми аналізуємо не безпосередньо Державного секретаря та його заступників, які є політичними призначенцями, що чітко корелюється з приходом нової президентської адміністрації. Важливим аспектом є операційний рівень – посли у державах-ключових союзниках чи «складних» державах, радники, експерти, і загальний підхід до підбору персоналу.
Основним трендом першої каденції Д. Трампа стала заміна кар'єрних дипломатів на переважно політичні призначення.
Найбільш помітно це на проблемних напрямках та у питаннях найбільшого зацікавлення президентської адміністрації. У питанні ядерної угоди з Іраном, яку адміністрація Б. Обами вважала своїм дійсним успіхом, більшість спеціалістів складали кар'єрні дипломати, які були звільнені одразу з початком нового іранського курсу президента Трампа. Нові призначення послів носили здебільшого очевидно політичний характер та де-факто оминали увагою кар'єрних дипломатів – це можна спостерігати у випадку призначення посла у Німеччині Річарда Гренела, посла в Угорщині Девіда Корнштейна та посла в Ісландії Джефрі Роса Гантера. І хоча політичні призначення на ці посади не варто вважати чимось позасистемним чи нетиповим.

Проте за часів першої каденції Д. Трампа кількість політичних призначень в дипломатичному корпусі США досягла найвищого рівня з кінця Холодної війни та дійсно стала проблемним питанням через нестачу кваліфікованих кадрів на декількох напрямках.

Крім того, спостерігалися факти показового відсторонення від служби людей, які не поділяли поглядів адміністрації Д. Трампа на методи ведення зовнішньої політики. Наочним прикладом слугує звільнення декількох співробітників, які погодилися співпрацювати із слідством у процесі слухань щодо імпічменту президента Трампа у 2019 році. Чи звільнення у травні 2020 року головного незалежного інспектора Держдепу Стіва Лініка, який розпочав розслідування у справі можливого використання держсекретарем Майком Помпео державних коштів для власних цілей. Крім того, достатньо широкого розголосу набула ситуація з вже колишнім послом США в Україні Марі Йовановіч, яка була відкликана після того, як з'явилася інформація про її відмову співпрацювати з Білим домом щодо пошуку компромату на родину колишнього віце-президента Байдена у справі про компанію Burisma.

Водночас, політичний рівень відносин під час президентства Д. Трампа знав і значні злети.
До перемог останніх років варто зарахувати «нову велику угоду» для Близького Сходу – комплексний мирний план, який включає політичну та економічну частини, а також подальші міжнародні домовленості Ізраїлю та арабських країн.
Незважаючи на певні неузгодженості ще на етапі презентації проектів двох частин плану (а також факт майже скандального переносу американського посольства до Єрусалиму, що викликало очікуване обурення арабських країн), практичні результати – у вигляді серії угод між Ізраїлем та Бахрейном і Об'єднаними Арабськими Еміратами – дійсно складають базис для подальшого потенційного розвитку теми врегулювання ситуації в регіоні. Хоча наразі угоди і обмежені більш загальними формулюваннями про розбудову вигідних взаємовідносин, вони, перш за все, будуть використані як офіційне підґрунтя для початку подальшої роботи.
Проміжні висновки
Проміжні висновки. Дипломатичний фронт зовнішньополітичної роботи президента Трампа тримався, за рідкісними виключеннями, у тренді скоріше тактичного підходу, ніж стратегічних рішень. Багатообіцяюча близькосхідна стратегія, незважаючи на свою перспективність, також є конгломератом проміжних тактичних кроків, а не частиною більшої міжнародної американської стратегії, тому їй очевидно бракуватиме ширшого контексту на пізніших етапах.

5
ТРИКУТНИК
ТРАМП-РОСІЯ-УКРАЇНА

Ще під час передвиборчої кампанії 2016 року Дональд Трамп вирізнявся достатньо двозначною позицією щодо російського президента Володимира Путіна, то називаючи його «талановитою людиною» та дякуючи за компліменти, то обіцяючи «бути з ним максимально жорстким». Значна частина експертів у 2016 році передбачала потенційне зближення адміністрації новообраного президента із Російською Федерацією. Паралельно, ще за час президентської кампанії, доволі активно почала поширюватися інформація про можливу співпрацю передвиборчого штабу Д. Трампа та російських хакерів і спецслужб. Такі інформаційни вкиди мали на меті підрив довіри до Демократичної партії США. Пізніше змова із представниками іноземної держави з метою втрутитися у процес виборів стане однією з ключових тем ініційованого розслідування спеціального прокурора Р. Мюллера та ляже в основу імпічменту чинного президента у 2019 році.

Водночас щодо України президент США також висловлював достатньо контраверсійні думки. Ще до вступу на посаду Д. Трамп відзначався доволі цинічними коментарями стосовно спроби незаконної російської анексії півострова Крим та російської агресії на сході України.

Проте перший рік на посаді президента показав готовність Дональда Трампа підтримувати Україну.
Варто відзначити:
зустріч очільника Білого дому із тодішнім українським президентом Петром Порошенком у 2017 році (що була однією з перших зустрічей нового американського президента на найвищому рівні),
надання нашій державі летального озброєння,
не перешкоджання активній діяльності Конгресу щодо надання фінансової та інституційної підтримки Україні.
Здавалося, початкове очікування зближення з РФ дійсно відходить на другий план завдяки ширшому контексту безпекової стратегії Сполучених Штатів щодо стримування РФ. Як виявилося згодом, загальна непередбачуваність та певна непослідовність, притаманна зовнішній політиці чинної адміністрації, отримала свої вияви і на цьому напрямку.

Важливо закцентувати увагу на інформаційних наративах стосовно України та Росії у діяльності адміністрації Д. Трампа. По відношенню до України, на жаль, закріпився певний негативний інформаційний образ, пов'язаний із внутрішньополітичною кризою довкола раніше згаданого розслідування спецпрокурора Мюллера та подальшого процесу імпічменту, який напряму був пов'язаний із так званим «телефонним скандалом» - підозрою, що президент США нібито вимагав від українського президента В. Зеленського допомоги у пошуку компрометуючої інформації проти його конкурента на виборах, представника Демократичної партії Дж. Байдена.

Надалі для Д. Трампа та його адміністрації Україна перебувала у фокусі наступних тем: імпічмент, обвинувачення, потенційна корупція його опонентів – чим і пояснюється певний відхід від української тематики у його риториці та рідкісні сплески негативних коментарів. Маркером подібного відношення варто вважати ситуацію із відізваною послинею пані Марі Йовановіч.

Очевидно також і те, що чинна адміністрація президента США достатньо чітко усвідомила мінуси – як внутрішньо, так і зовнішньополітичні – від спроб зближення з Російською Федерацією на даному етапі, що відповідно відобразилося і у риториці, і у виході Сполучених Штатів із серії ключових договорів у сфері роззброєння та міжнародної безпеки, і у повноцінній підтримці санкційного режиму проти РФ.

Здавалося, початкове очікування зближення з РФ дійсно відходить на другий план завдяки ширшому контексту безпекової стратегії Сполучених Штатів щодо стримування РФ. Як виявилося згодом, загальна непередбачуваність та певна непослідовність, притаманна зовнішній політиці чинної адміністрації, отримала свої вияви і на цьому напрямку.
Таким чином, станом на 2020 рік утворилася певна рівновага, за якої адміністрація Д. Трампа рівновіддалена у своїй стратегії від РФ та від України
Проте, при цьому, через Конгрес та вузькопрофільні федеральні інституції та агенції продовжується курс на всеосяжну підтримку боротьби України проти російської агресії. Найбільш яскраве вираження подібної підтримки можна побачити у збільшеній кількості спільних військових навчань усіх рівнів, стабільності підтримки реформування українських збройних сил та українського громадянського суспільства, підтримці у міжнародних організаціях тощо.
Проміжні висновки
Проміжні висновки. Побоювання щодо потенційного зближення США з Російською Федерацією не знайшли свого втілення, і станом на жовтень 2020 року можна скоріше констатувати загострення відносин між двома країнами, особливо на фоні ризику непродовження Договору про обмеження стратегічних наступальних озброєнь. Водночас Україна, яка в інформаційному просторі адміністрації чинного президента мала скоріше негативний образ більшу частину першої каденції (на час проведення розслідування та процедури імпічменту 2017-2019 рр.), отримувала все зростаючу підтримку зі сторони США. Проте передовсім цю підтримку можна приписати діяльності Конгресу США та наявності біпартійної підтримки проукраїнських ініціатив в обох палатах. Тому для України важливо, аби діяльність наступної президентської адміністрації США щодо нашої держави опиралася, перш за все, на діяльність та програми Конгресу, при цьому Білий дім залишався би валідним гравцем як основна точка контакту та показник високого рівня відносин.

6
НОВА АДМІНІСТРАЦІЯ, СТАРІ ВИКЛИКИ. ВИСНОВКИ
Діяльність адміністрації Дональда Трампа за час першої його каденції можна оцінювати по-різному, і помилкою буде дивитися на неї одновимірно і, тим паче, виключно через призму партійності. В одному його соратники і опоненти можуть дійсно погодитися – нестандартність 45-го президента вперше за кілька десятиліть підняла питання про «велику стратегію» Сполучених Штатів (за словами американських дослідників, «[Трамп] зробив велику стратегію знову цікавою»).

Починаючи з кінця Холодної війни, усі президентські адміністрації у тому чи іншому вигляді притримувались стратегії демократичного інтернаціоналізму, підтримки існуючих союзів та повноцінного виконання зовнішніх безпекових зобов'язань США. Дональд Трамп відійшов від існуючого наративу. Як показали попередні чотири роки, цей відхід дав початок перегляду існуючої системи, і головним питанням для аналітиків та науковців майбутнього буде порівняння втрачених позицій та здобутого потенціалу.
Як неодноразово зазначалося, на всіх етапах вибудовування зовнішньої політики президент Трамп не міг позбутися того, що більшість його дій були скоріше тактичного, а не стратегічного характеру.
Таким чином він досягав швидких позитивних результатів – як і обіцяв своїм виборцям – проте достатньо часто не залишав простору для маневру у довгостроковій перспективі, таким чином обмежуючи можливість планування на період більше 5 років.

Можна зробити висновок, що відхід від «великої стратегії» у політичній історії США став своєрідним переходом до стадії «оперативного реагування», для якої характерними є наступні параметри:
1
Короткострокове планування (до 4 років);
2
Превалювання внутрішньої політики над зовнішньою (дає можливість застосовувати у стратегуванні менше зовнішніх факторів, спрошуючи потенційні моделі);
3
Активний та цілеспрямований характер політики (швидке досягнення результатів чи швидке розгортання кризи);
4
Нестабільний характер взаємодії на міжнародній арені (втрата цінності довгострокових союзів та партнерств в угоду досягнення короткострокових цілей);
5
Акцент на двосторонніх відносинах (як таких, що здатні працювати оперативніше з більш швидкою результативністю).
Окремо варто виділити можливу стратегію наступної президентської адміністрації США щодо України. Передвиборча кампанія Дональда Трампа у 2020 році фактично відтворює наративи та позиції його кампанії 2016 року – включно із натяками на можливість відновлення відносин із РФ. Проте наразі дійсних умов для такого відновлення відносин не спостерігається, тому найбільш вірогідним буде збереження нинішнього курсу стосовно України, який полягає у стабільній фінансовій, військовій та ресурсній підтримці.

У випадку перемоги команди Джозефа Байдена варто очікувати більш «активного» Білого дому, який сам претендуватиме на першість у справах двосторонніх контактів з Україною. Риторика Дж. Байдена щодо неможливості налагодження відносин з Росією до повернення Криму та зупинки російської агресії на Сході показує його бажання до більш активної політики у відносинах з Україною.

Водночас знову наголосимо на переважній ролі Конгресу у ключових питаннях співпраці між США та Україною, і таким чином, важливішими для подальшого розвитку відносин будуть вибори до Конгресу США цього року (які також припадають на 3 листопада). У відслідковуванні позиції нової президентської адміністрації центральним маркером буде призначення нового посла до Києва, яке очікується останній рік і дійсно сприймається як показник рівня відносин між двома державами.

Наразі стає очевидно, що менша залученість американських ресурсів за кордоном не обов'язково означає кращу їх експлуатацію на батьківщині. Проте, також очевидно й інше: з позиції 2020 року і тридцяти попередніх років перша каденція Д. Трампа сприймається як певний відхід від норми. Якщо наступні чотири роки загалом підтримають тренд на визначене в цьому досліджені «оперативне реагування», в незалежності від того, яка буде адміністрація у Білому домі, ми станемо свідками відродження попередньої «класичної» американської зовнішньої політики ізоляціонізму у Західній півкулі, яка була притаманна ХІХ сторіччю. І тоді дійсно період 2017-2020 рр. у зовнішній політиці сучасних США стане маркером нового підходу і кейсом своєрідного зовнішньополітичного консерватизму.

Аналітична записка програми США Ради зовнішньої політики "Українська призма" в рамках проєкту Інституційного розвитку аналітичних центрів за підтримки Посольства Швеції в Україні, Ініціативи відкритого суспільства для Європи (OSIFE) та Міжнародного фонду «Відродження».

info@prismua.org
Made on
Tilda