ДОслідження

Україна − Росія:
мотивації, потенціал, перспективи розвитку взаємин
Україна та Росія мають асиметричні потенціали у військовому, економічному, демографічному та інших вимірах, і в осяжній перспективі цього не змінити. Утім, це не обов'язково повинно мати фатальний вплив на їх взаємини, не робить Україну приреченою перебувати під російським впливом, як і не зобов'язує Росію приносити в жертву перспективу демократичного розвитку, людські й матеріальні ресурси заради повернення України до сфери свого впливу. Прагматична у спрямуванні на якісне, а не кількісне зростання політика, раціональне використання потенціалів та ключових чинників українсько-російських відносин із врахуванням регіонального та міжнародного контекстів здатні у перспективі привести до моделі мирного співіснування із повагою до життєво важливих інтересів та безпекових міркувань усіх зацікавлених сторін.


Новітня історія українсько-російських взаємин, попри неодноразове формальне визнання принципів суверенної рівності й невтручання у справи одна одної, значною мірою визначалася, з одного боку, прагненням Москви втримати Україну в орбіті свого впливу, і з іншого − спробами Києва вийти з-під кремлівського впливу, зберігши при цьому економічні преференції співпраці з Росією. Якщо впродовж перших двох десятиліть після розпаду СРСР вища влада РФ хоча б номінально визнавала українську державність, то починаючи з кінця 2000-х років, спочатку кулуарно, а згодом і публічно очільник РФ В. Путін заперечував українську державність, вважаючи її штучним «дітищем радянської епохи».


Максим Хилько
"Українська призма"
директор програми «Російські та Білоруські студії»

1
«Гібридне» протиборство
Сьогодні Україна і Росія перебувають у стані так званої «гібридної» війни, яка фактично розпочалася ще в 1990-х роках із застосуванням з боку РФ проти України агресивних заходів економічного, енергетичного, політичного, дипломатичного, інформаційного, релігійного, масово-культурного характеру. У 2014 році вони були доповнені військовими, терористичними та кібератаками. Цей координований Москвою комплекс заходів спрямований на обмеження суверенітету України та її здатність проводити самостійну внутрішню і зовнішню політику, а також на встановлення фактичного контролю над українською державою, використання її території й ресурсів для нарощування стратегічного потенціалу РФ, зміцнення і поширення її впливу в регіоні та світі.

Мотиви, що спонукали Російську Федерацію проводити проти України «гібридну» війну, обумовлені особливостями тлумачення національних інтересів правлячою верхівкою та значною частиною населення РФ, які не змирилися зі зниженням статусу їхньої держави в ієрархії міжнародних відносин після розпаду СРСР. Крім того, розповсюдженими є настрої перекладати на «зовнішніх ворогів» відповідальність за власні помилки у державному будівництві та забезпеченні економічного і соціального розвитку; зберігається віра в особливу цивілізаційну місію Росії та триєдиний руський народ. Цей комплекс мотивацій, тісно пов'язаний із оцінкою російським істеблішментом міжнародних відносин крізь призму концепції «балансу сил» в її архаїчному тлумаченні, додатково ускладнюється вплетенням особистих мотивів правлячої верхівки РФ, для якої ревізіоністська зовнішня політика стала джерелом консолідації суспільної підтримки і збереження влади.

Опір України російському неоколоніалізму тривалий час також мав «гібридний» характер, поєднуючи прагнення вийти з-під політичного впливу Москви із нерідко замішаним на корупційних зв'язках намаганням зберегти пільгові ціни на енергоносії, доступ до ємного російського ринку й підтримку Кремля у внутрішньоукраїнській політичній боротьбі. До цього додавалась хронічна недооцінка Києвом важливості розбудови сильних державних інституцій, послідовного реформування економіки і соціальної сфери, формування загальноукраїнської ідентичності, якісної підготовки управлінських кадрів. Натомість спостерігалась переоцінка важливості геополітичного розташування України, чинника зовнішньої підтримки, дієвості апелювання до міжнародного права і цінностей.

Щоб вирватися з цього порочного кола «гібридного» протиборства, Україна потребує вироблення реалістичної та послідовної стратегії щодо Російської Федерації, зорієнтованої на побудову у перспективі такої моделі мирного співіснування, яка враховуватиме фундаментальні національні інтереси й безпекові міркування сторін та при цьому не ставитиме під сумнів державну незалежність і територіальну цілісність, суверенні права на власну зовнішню і внутрішню політику.

2
Міжнародні стратегічні чинники
Міжнародний чинник в українсько-російських відносинах має одразу кілька вимірів, пов'язаних із визначенням Україною та Росією своїх національних інтересів, стратегічним баченням власного місця у системі міжнародних відносин, взаємин із міжнародними альянсами та окремими державами.

«Стратегія національної безпеки України» 2020 року визначає наступні пріоритети національних інтересів України та забезпечення національної безпеки: «відстоювання незалежності і державного суверенітету; відновлення територіальної цілісності у межах міжнародно визнаного державного кордону України; суспільний розвиток, насамперед розвиток людського капіталу; захист прав, свобод і законних інтересів громадян України; європейська і євроатлантична інтеграція». При цьому під євроатлантичною інтеграцією мається на увазі саме набуття членства в Організації Північноатлантичного договору, про що свідчить Конституція України та Стаття 3 Закону «Про національну безпеку України» 2018 року.

У «Стратегії національної безпеки Російської Федерації» 2021 року, цілі і завдання державної політики в галузі забезпечення національної безпеки та сталого розвитку Російської Федерації на довгострокову перспективу», у Статті 25 названі наступні національні інтереси РФ: «1) збереження народу Росії, розвиток людського потенціалу, підвищення якості життя та добробуту громадян; 2) захист конституційного ладу, суверенітету, незалежності, державної та територіальної цілісності Російської Федерації, зміцнення оборони країни; 3) підтримання громадянського миру і злагоди в країні, зміцнення законності, викорінення корупції, захист громадян і всіх форм власності від протиправних посягань, розвиток механізмів взаємодії держави і громадянського суспільства; 4) розвиток безпечного інформаційного простору, захист російського суспільства від деструктивного інформаційно-психологічного впливу; 5) стійкий розвиток російської економіки на новій технологічній основі; 6) охорона навколишнього середовища, збереження природних ресурсів і раціональне природокористування, адаптація до змін клімату; 7) зміцнення традиційних російських духовно-моральних цінностей, збереження культурної та історичної спадщини народу Росії; 8) підтримка стратегічної стабільності, зміцнення миру і безпеки, правових основ міжнародних відносин».

Якщо для України йдеться про повернення суверенітету над тимчасово окупованими Росією територіями Криму та ОРДЛО, то для РФ – закріплення «російського статусу» Криму й протидія спробам його «відчуження». Недаремно відредагована у 2020 році Стаття 7 Федерального Закону РФ «Про безпеку» включає пункт щодо «припинення дій, спрямованих на відчуження частини території Російської Федерації, а також закликів до таких дій». Інший важливий антагонізм − питання майбутнього членства України в НАТО. У Статті 35 російської Стратегії нацбезпеки «нарощування військової інфраструктури Організації Північноатлантичного договору поблизу російських кордонів» названо «посиленням військових небезпек і військових загроз Російській Федерації». Більше того, російський президент В. Путін оголосив «червоною лінією» для РФ питання членства України в НАТО. Водночас воно значиться серед пріоритетів національних інтересів України у Стратегії нацбезпеки, а також закріплено як стратегічний курс у її Конституції.
Згадана в обох стратегіях серед національних інтересів «територіальна цілісність» у поточних редакціях (на відміну від періоду до 2014 року) має антагоністичне і взаємовиключне значення.
У Стратегії національної безпеки України 2020 відзначається, що «зовнішньополітична діяльність держави спрямована передусім на забезпечення незалежності і державного суверенітету, відновлення територіальної цілісності України» (Стаття 32), йдеться про стратегічний курс на членство в ЄС і НАТО (Стаття 34), всебічне співробітництво зі США, Великою Британією, Канадою, Німеччиною, Францією, спрямоване на «зміцнення гарантій незалежності й суверенітету, сприяння демократичному поступу та розвитку України» (Стаття 35). Відзначається, що «з метою захисту власних національних інтересів та зміцнення регіональної безпеки» Україна розвиватиме стратегічне партнерство з Азербайджаном, Грузією, Литвою, Польщею, Туреччиною, партнерські відносини з іншими державами Балтії та Північної Європи, добросусідські відносини з державами Центральної та Південно-Східної Європи, прагматичні відносини з Білоруссю та Молдовою, практичну взаємодію з державами-членами НАТО у гарантуванні безпеки у Чорноморському басейні (Стаття 36).

Отже, Україна ставить перед собою завдання держави регіонального рівня, спрямовані насамперед на захист її національних інтересів і без чітко виражених претензій на лідерство, що загалом відповідає об'єктивній оцінці потенціалу нашої держави.
Європейський регіональний фокус має місце і у Стратегії зовнішньополітичної діяльності України, уведеній у дію 26 серпня 2021 року Указом Президента В. Зеленського: «Мета зовнішньополітичної діяльності України – утвердження України у світі як сильної та авторитетної європейської держави, здатної забезпечити сприятливі зовнішні умови для стійкого розвитку і реалізації свого потенціалу, економіки та українського суспільства». Рівень міжнародних амбіцій України не передбачає ні обмеження суверенітету РФ, ні використання її ресурсів. Для Російської Федерації антагоністичний потенціал має визначення її як держави-агресора і «джерело довгострокових системних загроз національній безпеці України». Але Україна діє як сторона, що обороняється, її завдання не містять агресивних планів, а навпаки спрямовані на «припинення агресії та відновлення територіальної цілісності України у межах її міжнародно визнаного державного кордону на основі міжнародного права» (Стаття 39). Тож антагонізм у даному разі продукується самою Російською Федерацією, фактами порушення нею українського суверенітету і територіальної цілісності, норм міжнародного права.

Натомість глобальні амбіції Російської Федерації посилити свої позиції як «одного з впливових центрів сучасного світу» (Стаття 3 Концепції зовнішньої політики РФ) не відповідають сучасному потенціалу РФ.
На сьогодні Росія має переважно сировинну структуру економіки та експорту, частку близько 2% від номінального світового ВВП, нижчий за середньосвітовий показник ВВП на душу населення (за цим показником РФ – у сьомому десятку країн світу), дев'яте місце у світі за чисельністю населення і при цьому − негативну динаміку, яку не рятує навіть масова роздача російських паспортів жителям окупованих територій України, Грузії та Молдови.

До світових лідерів Росія належить лише за військовим потенціалом, особливо з урахуванням його ядерної складової. Тому впродовж останніх десятиліть Москва активно докладала зусиль, щоб повернути у міжнародних відносинах силовому чиннику його колишнє значення, продукуючи і стимулюючи конфлікти в різних регіонах світу. Втім, хоча їй і вдалося досягнути певних успіхів, проте потенціал архаїчних парадигм балансу сил у сучасних міжнародних відносинах лімітований об'єктивним зростанням значення інших параметрів могутності держав, а також відсутністю зацікавленості провідних глобальних акторів – США, ЄС, Китаю − у надмірному зростанні силового чинника. У довгостроковій перспективі зростання ролі силового чинника може стати невигідним і самій Росії, загрожуючи повернутися бумерангом на тлі прискорення її технологічного відставання та несприятливих демографічних тенденцій.

Не маючи достатнього потенціалу, який відповідав би її амбіціям на міжнародній арені, Росія розглядає Україну фактично як донора стратегічних ресурсів, необхідних для посилення її геополітичної ваги до рівня «глобального конкурента у Європі і в світі». За словами близьких до Кремля російських експертів, В. Путін вважає, що без України «російський центр сили не буде мати критичної маси». Звідси – переконання, що колективний Захід «відтягує» Україну від РФ з метою ослабити останню, а також сприйняття самого існування незалежної України як «проєкту анти-Росія». Позиція В. Путіна щодо незалежної України як загрози Росії близька до висловленої ще у 1997 році думки одіозного російського геополітика О. Дугіна, що «існування України в нинішніх кордонах і з нинішніх статусом «суверенної держави» тотожне нанесенню жахливого удару по геополітичній безпеці Росії, рівнозначне вторгненню на її територію».

РФ прагне не допустити розширення залученості конкуруючих світових акторів до сфери своїх «привілейованих інтересів», зокрема, зупинити подальше розширення на схід НАТО і ЄС, а також намагається створити навколо РФ безпековий периметр, у якому вона домінуватиме і доступ до якого для зовнішніх гравців зможе блокувати своїми засобами A2/AD (anti-access and area denial). Територія України розглядається Росією як критично важлива частина її зони впливу, зокрема у контексті формування мережі зон A2/AD уздовж кордонів, домінування у Чорному морі, стратегічного плацдарму для проєктування сили РФ вглиб Європейського континенту і Середземноморського басейну, а також на Близький Схід, що було підтверджено, зокрема, військовою кампанією РФ у Сирії з використанням базованих у тимчасово окупованому Криму сил і засобів.

Вже у 1995 році у затвердженому указом президента РФ документі «Стратегічний курс Росії з державами-учасницями СНД» ставилося завдання «у взаємодії з третіми країнами і міжнародними організаціями досягати з їх боку розуміння того, що цей регіон насамперед є зоною інтересів Росії». Після російсько-грузинської війни серпня 2008 року тоді президент РФ Д. Медведев заявив, що в зовнішній політиці буде виходити з того, що «у Росії, як і в інших країн світу, є регіони, в яких знаходяться привілейовані інтереси». Керуючись цієї логікою, у Москві вважають природним російське втручання у справи держав, що виникли із розпадом СРСР, а також право РФ ветувати співпрацю цих країн з іншими міжнародними акторами. Говорячи про можливі умови співіснування РФ із Заходом, впливовий російський експерт Д. Тренін пише, що «новий світовий порядок» може виникнути «на основі регіональних балансів» (фактично – сфер впливу), визнання Криму російським, відмови України і Грузії від ідеї вступу до НАТО і ЄС, обмежившись лише асоційованим партнерством із останнім.

Очевидно, що для України є неприйнятним ні розгляд її в якості донора нарощування геополітичної ваги Росії чи сфери її привілейованих інтересів, ні в якості проєкту «анти-Росія», адже перша опція передбачає втрату суб'єктності заради великодержавних амбіцій Москви, а друга – прирікає на екзистенційне протистояння із сильним і жорстким суперником, яке щонайменше відволікатиме ресурси, необхідні для розбудови демократичної, правової, соціально орієнтованої держави із розвиненою економікою й високими стандартами життя.

Чітку відповідь на путінське бачення України висловив у 2021 році на сторінках «Дзеркала тижня» тоді директор Національного інституту стратегічних досліджень О. Литвиненко:

«Україна − це не проєкт, спрямований проти когось або штучно створений у чиїхось інтересах. Головна наша мета − побудова вільного європейського суспільства, демократичної правової держави, сучасної розвиненої економіки. Людина, її життя, здоров'я і гідність проголошуються в Конституції України найвищою соціальною цінністю».
Виборювати право розбудови такої держави Україні доведеться за надзвичайно складних умов асиметрії економічних, демографічних, силових потенціалів із Російською Федерацією, що потребує як ефективного використання нечисленних наявних сильних сторін, так і мобілізації зусиль задля нарощування додаткових переваг.


3
Асиметрія потенціалів та можливостей
За більшістю ключових показників потенціал України суттєво поступається російському – причому не лише в абсолютних (що виправдано понад втричі меншою чисельністю населення), але і у відносних показниках. Так, номінальний ВВП України становить лише 0,18% від світового, що в 11 разів менше за аналогічний російський показник. За ВВП на душу населення Україна перебуває у тринадцятій десятці країн світу із номінальним показником близько $3 тис. проти близько $11 тис. у РФ. І хоча за паритетною купівельною спроможністю ситуація виглядає краще, проте відставання від РФ все одно більш як двократне: $13 тис. проти $28 тис. станом на 2020 рік.

Як і Росія, Україна має негативні демографічні тенденції – кількість населення скорочується при одночасному його старінні. При цьому оцінити точну чисельність населення України наразі практично неможливо. Адже останній перепис проводився у далекому 2001 році, і відтоді мали місце від'ємна природна динаміка, масова еміграція заробітчан, окупація Росією Криму та ОРДЛО із сукупним населенням близько 5 млн осіб, з яких близько 3 млн вже отримали російські паспорти – понад 2 млн жителів окупованого Криму, а також майже 1 млн жителів ОРДЛО. Держстат України станом на червень 2021 року оцінив чисельність населення України, без урахування тимчасово окупованого Криму, в 41,3 млн осіб. Україна могла б певною мірою компенсувати скорочення демографічного ресурсу, якби демонструвала високу продуктивність праці. Натомість у реальності продуктивність праці в Україні майже вдвічі відстає від середньосвітового рівня, у тому числі і від російського. Структура українського експорту, подібно до російського, також має переважно сировинний характер з тією відмінністю, що в експорті РФ домінують енергоносії, а в експорті України − сільськогосподарська та металургійна продукція. При цьому частка витрат на наукові дослідження і розробки у ВВП України вдвічі нижча за аналогічний російський показник.

Що стосується силового потенціалу, то за даними Стокгольмського інституту дослідження проблем миру (а), у 2020 році військові витрати РФ становили $61,7 млрд, що у 10,5 разів більше за аналогічні витрати України, які SIPRI оцінив у $5,9 млрд. Навіть якщо не враховувати ядерний потенціал Росії, її збройні сили суттєво переважають українські – причому головною проблемою для України є не так менша чисельність особового складу і кількості озброєння (сторона, що обороняється, може собі це дозволити), як поки що значне відставання у якості бойової техніки. Окрім того, проведення військової реформи і модернізацію збройних сил РФ розпочала на кілька років раніше за Україну, ще після російсько-грузинської війни 2008 року, і досягла суттєвого прогресу.
Україна розпочала відбудову та модернізацію своїх Збройних Сил уже після російського вторгнення 2014 року і, попри значні досягнення, потребує більшої концентрації ресурсів та зусиль на цьому напрямі. Це відзначено у Статті 21 чинної Стратегії національної безпеки України: «Сучасні темпи переозброєння Збройних Сил України, інших складових сил оборони на новітні (модернізовані) зразки не забезпечують потреби у заміні основних видів озброєння та військової техніки радянського виробництва, які у найближчій перспективі вичерпають свій ресурс. Зростальний дефіцит фінансових ресурсів ускладнює виділення коштів для забезпечення виробництва та закупівлі у необхідних обсягах сучасних зразків озброєння та військової техніки, що разом із дисбалансом воєнних потенціалів України та Російської Федерації обумовлює необхідність розробки нової стратегії воєнної безпеки».
При цьому у новій Стратегії воєнної безпеки України (2021) вірно оцінюється неможливість і непотрібність досягнення військового паритету з Росією:
«Всеохоплююча оборона України не має на меті досягнення воєнного паритету з Російською Федерацією, що призвело б до надмірної мілітаризації держави та відповідно виснаження національної економіки, а передбачає підтримання певного балансу та синергії воєнних і невоєнних засобів для забезпечення воєнної безпеки України…». Йдеться про необхідність бути готовими завдати супротивнику неприйнятних втрат, з огляду на які він буде змушений відмовитися від ескалації: «Стримування в контексті всеохоплюючої оборони України передбачає готовність сил оборони України, національної економіки, населення та всієї держави до надання відсічі збройній агресії проти України, нарощування спроможностей системи протиповітряної оборони, створення цілісної системи територіальної оборони, вжиття превентивних заходів щодо протидії воєнним загрозам, досягнення та підтримання спроможностей завдати противнику неприйнятних політичних, економічних, воєнних та інших втрат, з огляду на які він буде змушений відмовитися від ескалації або припинити збройну агресію проти України».

Схожі погляди висловлюють і експерти провідних світових аналітичних центрів. Зокрема, аналітик американської RAND Б. Ничипорук вважає, що «для стримування Москви Україна не обов'язково повинна бути в змозі відбити вторгнення. Натомість – має бути в силах створити таку ціну для російського керівництва (у якого, як ви знаєте, інтереси й в Європі, й в Азії), коли вони зрозуміють – немає сенсу: шкоди більше, ніж можливої вигоди».

У цьому контексті Україна може суттєво посилити свій потенціал за рахунок міжнародного чинника, що за ефективної політики певним чином компенсуватиме відставання від РФ у військовій та економічній сферах.


4
Чинник міжнародної підтримки
Альянси та коаліції завжди відігравали вагому роль у міжнародних відносинах, зокрема, впливаючи на співвідношення сил сторін. Водночас сьогоднішня Росія не має сильних союзників, а лише кілька слабких у військовому та економічному вимірах сателітів − учасників ОДКБ, перевага від альянсу із якими переважно полягає у стратегічному доступі до їх територій. Москва періодично намагається налякати Вашингтон своїм потенційним союзом із Пекіном, проте вірогідність такого альянсу дуже невисока, оскільки у ньому Росії довелося б відігравати ту ж роль молодшого партнера і сировинного придатка, острахом якої вона частково виправдовує припинення свого зближення із колективним Заходом.
Україна наразі не має офіційних союзників і, попри тісну співпрацю і партнерство із НАТО, не може розраховувати на захист 5 Статті Вашингтонського договору. Утім, місце не-лідируючого гравця регіонального рівня, на яке наразі претендує Україна, не викликає антагонізму ключових світових та регіональних гравців, а також більшості держав-сусідів, що розширює можливості отримати дієву підтримку від широкого кола зацікавлених міжнародних акторів, включно із Північноатлантичним Альянсом та Європейським Союзом.
Натомість претензії РФ на роль глобального актора не відповідають стратегічним інтересам жодного із сучасних провідних світових центрів сили, включно із Китаєм
Китай невпинно посилює свою присутність у традиційних зонах російського впливу, у тому числі у Східній та Центральній Європі, Центральній Азії, на Балканах, Кавказі, Близькому Сході, у країнах Африки та Латинської Америки. У русі до нової біполярності Москва цікава Пекіну як молодший партнер у глобальному протистоянні з Вашингтоном − причому саме як партнер недостатньо сильний, щоб вести власну гру і бути здатним диктувати умови. Ослаблена РФ у її теперішньому вигляді значно більше відповідає стратегічним інтересам Китаю, аніж Росія з потенціалом колишнього СРСР. І в цьому сенсі прагнення РФ поглинути Україну в тому чи іншому вигляді мало відповідає китайським інтересам (хоч Пекін не зацікавлений і в посиленні впливу США на нашу державу).

Незалежна Україна як чинник стримування російського реваншизму вигідна Сполученим Штатам як глобальному лідеру Західного світу, виклик якому кидає Москва. І Київ цілком справедливо може розраховувати на отримання певних переваг від цієї ситуації, але з обов'язковим дотриманням балансу інтересів та збереженням суб'єктності партнерів.

США є найбільшим контрибутором військової допомоги Україні, надавши із 2014 року допомоги на понад $2,5 млрд, що, серед іншого, включає переносні протитанкові ракетні комплекси Javelin, контрбатарейні радари, патрульні катери, військові автомобілі, тактичне, інженерне та медичне обладнання, радіоприлади, проведення військових тренувань тощо.
Сполучені Штати також є драйвером надання допомоги безпековому й оборонному сектору України у рамках діяльності численних цільових фондів і програм НАТО.

Активну політичну, економічну і військову підтримку надають Україні і близькі союзники США – Канада і Велика Британія. Підтримка Лондона набула нового імпульсу після Брекзиту. Зокрема, у червні 2021 року Україна та Велика Британія уклали угоду про спільне будівництво бойових кораблів для українських Військово-Морських Сил та зведення двох баз ВМС України, на що Лондон надасть Києву кредит обсягом 1,25 млрд фунтів стерлінгів.

У незалежності України об'єктивно зацікавлені і країни-сусіди, насамперед Білорусь та Молдова, для яких поглинання Росією України майже автоматично означало б втрату державності і ними самими. Польща, Словаччина, Угорщина, Румунія зацікавлені, щоб російські війська перебували на відстані від їх кордонів. Туреччині, Болгарії та Румунії невигідне порушення балансу сил у Чорному морі на користь РФ. Держави Балтії, Кавказу і Середньої Азії мали б багаторазово збільшений тиск з боку Москви у випадку поразки України у тій оборонній війні за державність, яку вона веде, зазнавши агресії Росії. Підтримка України з боку Польщі, Литви, Туреччини вже отримала взаємовигідний розвиток у вигляді військово-політичної та військово-технічної співпраці й має значні перспективи у майбутньому.

Агресивний політичний курс В. Путіна суттєво нашкодив традиційно партнерським відносинам Росії з Німеччиною та Францією, які демонструють відданість нормам міжнародного права (у тому числі щодо непорушності державних кордонів), є ключовими акторами у збереженні санкційного режиму Євросоюзу щодо РФ, надають вагому підтримку Україні у проведенні реформ. Політично й економічно непросте для Парижа рішення скасувати продаж Росії кораблів класу «Містраль» у 2015 році було вагомим сигналом на підтримку України. Попри те, що наполегливість Німеччини у добудові «Північного потоку-2» несе суттєві безпекові ризики для України, сам факт готовності Берліна обговорювати ці ризики з Києвом і шукати компенсатори та гарантійні механізми вже свідчить про суттєву зміну парадигми сприйняття Німеччиною безпекових проблем України.
Таким чином, з одного боку прагнення Росії підвищити свій статус у міжнародній ієрархії за рахунок українських ресурсів становить екзистенційну загрозу для державності України, а з іншого – ця реваншистська політика РФ об'єктивно сприяє зростанню міжнародної підтримки України як з боку глобальних і регіональних лідерів, так і з боку держав-сусідів, не зацікавлених у посиленні агресивної Росії з її імперськими амбіціями.
При цьому важливо пам'ятати, що Україна може бути надійним партнером і союзником у питанні стримування кремлівського реваншизму та імперіалізму, але не повинна ставати інструментом завдання шкоди російському народу та державі у тому, що не стосується відбиття агресії РФ та долання її наслідків. Україна зацікавлена у демократичній, економічно розвиненій і безпечній для себе самої та інших держав Росії, у спрямуванні політичного курсу РФ у конструктивне русло, орієнтоване на процвітання населення, а не владні амбіції корумпованої верхівки, що маніпулює громадською думкою за допомогою пропаганди та дезінформації.


5
Економічні та внутрішньополітичні чинники
Попри заяви російських політиків про те, ніби РФ десятиліттями економічно допомагала Україні (зокрема, В. Путін оцінив економію України «за рахунок низьких цін на газ» у понад $82 млрд), насправді Росія отримувала значну вигоду від економічних відносин з Україною не лише за рахунок продажу величезних обсягів енергоносіїв, але і завдяки преференційним умовам доступу до українського ринку, які отримував російський бізнес − не в останню чергу завдяки «пільговим» газовим схемам, у яких були зацікавлені окремі високопосадовці. За таких привілейованих умов, до 2013 року російський бізнес отримав під свій контроль близько половини українських обленерго, третину фінансового сектору, значну частину промисловості й торгівлі, два з трьох найбільших мобільних операторів, популярні засоби масової інформації. Окрім того, під впливом Москви перебували низка українських політичних партій і громадських рухів, близько половини православної церкви, розгалужені мережі агентів впливу в органах влади, спецслужбах, недержавних організаціях.

Все це приносило Росії не лише політичний вплив на Україну, але і багатомільярдні прибутки, яких вона не отримала б без покровительства в українських органах влади та за умов чесної змагальної конкуренції зі світовими виробниками. У торгівлі з Україною Росія традиційно мала велике позитивне сальдо. Наприклад, у 2010-2013 роках воно щороку становило $8,3-10,0 млрд на користь РФ, що було об'єктивним показником значної вигідності для Росії економічних взаємин з Україною. Бажання зберегти преференційний доступ до українського ринку було однією з вагомих причин, через які Кремль у 2013 році чинив тиск на київську владу, домігшись від президента В. Януковича відмови від підписання Угоди про Асоціацію та зону вільної торгівлі із ЄС, що й спровокувало Євромайдан та Революцію Гідності.
Попри те, що протягом останнього десятиліття обсяги зовнішньої торгівлі між Україною та Росією значно скоротилися − з $48,6 млрд у 2011 році до $10,0 млрд у 2020 році − РФ продовжує залишатися одним з найбільших торговельних партнерів України, посівши у 2020 році із часткою 8,5% третю позицію після ЄС та Китаю за обсягами української зовнішньої торгівлі. Експорт українських товарів і послуг до РФ у 2020 році становив $5,3 млрд, а імпорт з Росії склав $4,7 млрд.

Причому за деякими торговими позиціями − енергоносії, мінеральні продукти, ядерне паливо − Україна досі суттєво залежить від російського імпорту, і пошук альтернативних ринків постачання ускладнено питаннями вартості й транспортування. За підсумками 2019 року та 9 місяців 2020 року, частка РФ в імпорті Україною вугілля становила близько 60%, а нафтопродуктів – 38%. Окрім того, ще 36% нафтопродуктів імпортується з Білорусі, нафтопереробна промисловість якої працює на російській сировині. Більш ніж половина реакторів українських АЕС працюють на продукції російського виробництва, хоча робота над диверсифікацією триває, і у 2020 році відбулося підписання нового контракту між «Енергоатомом» та «Westinghouse» щодо постачання в Україну палива для реакторів. 2020 рік і початок 2021 року позначилися політичними дискусіями в Україні навколо питання імпорту електроенергії з РФ. З одного боку, українська влада намагається уникнути надання неконкурентних переваг окремим внутрішнім виробникам, але з іншого боку, імпорт електроенергії з РФ є неприйнятним з політичної та безпекової позицій. Стратегічне розв'язання цього питання потребує інтеграції України до європейського ринку електроенергії.
Окрім великого ринку, Україна є також важливою для Росії з огляду на негативні демографічні тенденції в останній. За прогнозами ООН, чисельність населення РФ до 2050 року може скоротитися до 129 млн, і за цим показником Росія переміститься з 9 на 15 місце у світі, що не лише знизить і без того примарні шанси позиціонуватися в якості одного з впливових центрів сучасного світу, але й за умов старіючого населення призведе до критичного дефіциту робочої сили. У липні 2020 року В. Путін відкрито визнав, що «цілком очевидно, що з розвитком економіки в Росії нам уже не вистачає, а скоро це буде дуже помітно, не буде вистачати робочих рук. Це стає реальним, об'єктивним обмежувачем економічного зростання в країні». У поповненні трудових резервів В. Путін пропонував розраховувати насамперед на тих, хто «відчувають себе росіянами в широкому сенсі цього слова», а такими, як відомо, він вважає українців та білорусів.

Тож указ В. Путіна 2019 року про спрощений порядок видачі російських паспортів жителям окупованих територій Донецької і Луганської областей можна розглядати не лише у контексті тиску на Київ і створення підстав для можливої повномасштабної військової інтервенції під приводом захисту співвітчизників, але і в контексті покращення демографічної ситуації в РФ.
Україні, на жаль, наразі складно конкурувати з Росією в економічному вимірі, тому, попри триваючу війну, сотні тисяч українських громадян продовжують працювати в РФ. Щоб повернути їх додому, Україні потрібні більш привабливі умови для інвестицій та розвитку бізнесу, що призведуть до появи нових робочих місць із конкурентними зарплатами. Утім, є й аспекти, в яких Україна як держава проживання вже зараз має конкурентні переваги перед Росією: хоч і недосконалий, але все ж демократичний режим; незрівнянно вищий, ніж у Росії, рівень індивідуальних свобод; плюралізм ЗМІ; безвізовий режим з Європейським Союзом. Щоб збудувати модель відносин з РФ, яка гарантувала б державний суверенітет і незалежність України, остання «має сформувати привабливішу суспільну модель, що забезпечить більшу свободу, більшу справедливість, більшу захищеність прав людини та економічну ефективність».
Варто відзначити, що певний час агресивна політика щодо України використовувалася російської владою з метою легітимації свого автократичного та корумпованого режиму в очах російських громадян і мобілізації останніх на свою підтримку. Як свого часу друга чеченська (1999-2000 роки) і грузинська (2008 рік) військові кампанії за умов масованої пропаганди призводили до зростання підтримки В. Путіна до 84-88%, так і в 2014 році військова окупація Криму на тлі масованої «патріотичної» пропаганди російських ЗМІ мала наслідком зростання рейтингу російського лідера до 83%. Утім, ресурс цього чинника не є невичерпним, і, за оцінками експертів, В. Путіну не варто розраховувати, що можлива нова військова кампанія проти України знову підвищила б його рейтинг, який знову суттєво просів з часів «кримнашівської» ейфорії.

Зберігає актуальність для України інший чинник – прагнення Кремля зробити з України негативний приклад для громадян РФ та держав-учасниць її інтеграційних ініціатив, щоб переконати їх, нібито демократія з її правом на масові протести, а також співпраця із Заходом протипоказані колишнім радянським республікам і ведуть до краху економік, зубожіння, внутрішніх конфліктів. Потенційну можливість успішного розвитку демократичної європейської України правлячий кремлівський режим розглядає як екзистенційну загрозу для збереження свого політичного контролю над Росією, а також для інтеграційних перспектив РФ на пострадянському просторі. Очевидно, що в разі успіху, Україна стала б надихаючим прикладом для громадян РФ та її сателітів, яких наразі пропаганда переконує у безальтернативності автократичної моделі й російських інтеграційних проєктів. Як свого часу влучно висловився ексголова Комітету Європарламенту із закордонних справ Е. Брок, «якщо Україна стане демократичною і економічно успішною державою, в якій панує верховенство права… це буде катастрофою для Кремля».

Для України така ситуація – і виклик, і можливість водночас. Виклик − бо Кремль і надалі докладатиме зусиль, щоб нашкодити економічному розвитку України і загальмувати проведення реформ. Можливість – бо цей же чинник стимулює підтримку Києва з боку зарубіжних партнерів, зацікавлених у тому, щоб Україні вдалося стати для громадян РФ та всього регіону надихаючим прикладом переваг демократії та ринкової економіки; і в певному сенсі поразка України на цьому шляху стала б символічною поразкою західної моделі розвитку.



6
ВИСНОВКИ ТА РЕКОМЕНДАЦІЇ
Поза сумнівами, припинення агресії, відстоювання незалежності і суверенітету України є головним пріоритетом на найближчу перспективу. При цьому оскільки війна є способом, у який РФ намагається нав'язати власне бачення моделі відносин з Україною, усунення причин агресії та запобігання ризикам ескалації на майбутнє потребує знаходження взаємоприйнятної моделі співіснування, яка не ставитиме під сумнів незалежність і суверенітет України.

При формуванні політики України щодо РФ необхідно враховувати, що наразі немає підстав вважати, що Кремль відмовиться від намірів повернути всю територію України до російської сфери впливу до тих пір, доки в Москві вважатимуть це потенційно можливим. Росія буде готова повернути окуповані нею території лише якщо переконається, що повернення України до її сфери впливу більше неможливе, а зміна регіонального/світового балансу сил робитиме подальшу окупацію українських територій невиправдано дорогою і недоцільною з точки зору кремлівських стратегів.

Не претендуючи на всебічність та вичерпність, а швидше маючи на меті сфокусувати увагу на кількох важливих аспектах формування політики Україні щодо Росії, у найближчій перспективі пропонується експертному середовищу та відповідальним органам влади враховувати викладені нижче пропозиції за різними напрямами.

Експертна робота:
  • Українському експертному й науковому середовищу необхідно приділяти більше уваги дослідженню проблематики внутрішньополітичної, соціальної, економічної, демографічної, екологічної, гуманітарної ситуації в РФ, а державним органам – стимулювати такі дослідження. Зокрема, потрібні всесторонні об'єктивні дослідження фундаментальних національних інтересів РФ, включаючи безпековий аспект, з метою пошуку відповідей, які не суперечитимуть і не шкодитимуть українським національним інтересам.
  • Вартим ґрунтовного дослідження є міжнародний досвід співіснування держав з асиметричними потенціалами у пошуках певних аналогій для побудови власної взаємоприйнятної моделі. Необхідно також приділяти більше уваги вивченню позицій та інтересів третіх зацікавлених сторін, які вже впливають чи потенційно можуть вплинути на українсько-російські взаємини – такі знання можуть підвищити ефективність залучення Україною міжнародної підтримки.
  • Стале мирне співіснування України та Росії відповідає фундаментальним інтересам обох народів, тому на перспективу буде важливо знайти взаємоприйнятну безпекову модель, що враховуватиме ризики і безпекові міркування сторін, не ставлячи при цьому під сумнів суверенне право кожної проводити незалежну зовнішню і внутрішню політику. Очевидно, що такий діалог на офіційному рівні потребує припинення російської агресії та деокупації українських територій, проте вже зараз було б доцільно розпочати діалог на експертному рівні, у тому числі із залученням експертної спільноти міжнародних партнерів, зацікавлених у стабільності та безпеці у регіоні.
  • Надскладним, але важливим завданням для України на перспективу є зміна домінуючої нині у російському політикумі та експертному середовищі парадигми ставлення до України як до тимчасово програної у протистоянні з колективним Заходом колишньої російської провінції, яка має бути повернута до «русского мира». Із застосуванням комплексного підходу необхідно знайти можливості донесення до цільових аудиторій у РФ хибності й безперспективності нинішньої політики щодо України, а також запропонувати сфокусувати увагу на справжніх актуальних викликах, які стоять перед Росією, поглиблюють її відставання від світових лідерів і відтісняють на узбіччя цивілізаційного розвитку. Запропонувати цільовим аудиторіям таку модель відносин України та Росії, яка сприяла б прогресу обох народів і держав із збереженням ними суверенітету і власних шляхів розвитку, а не відкидала до середньовічної боротьби за території та населення, яку нині нав'язує Кремль.
Безпекова політика:
  • З метою зниження ризиків вірогідності нарощування російської агресії проти України необхідна послідовна реалізація визначеного у чинній Стратегії воєнної безпеки України курсу на розбудову всеохоплюючих спроможностей стримування, здатних завдати противнику неприйнятних політичних, економічних, воєнних та інших втрат, з огляду на які він вважатиме за доцільне/буде змушений відмовитися від ескалації/агресії, оскільки можливі вигоди від неї суттєво поступатимуться потенційним втратам. Особливу увагу необхідно приділяти реформуванню сектору безпеки та оборони, підвищуючи його потенціал і сумісність із секторами безпеки та оборони держав-членів НАТО.
  • Беручи до уваги асиметричність військових потенціалів, безпекова політика України у контексті взаємин із РФ обов'язково повинна включати міжнародну складову, яка передбачатиме надання надійних безпекових гарантій Україні та механізмів їх забезпечення – у рамках існуючих міжнародних форматів та/або через розроблення нових − із врахуванням реалістичності їх реалізації у коротко-, середньо- та довгостроковій перспективі.
  • Потрібно ефективно використовувати об'єктивну зацікавленість провідних світових та регіональних гравців, країн-сусідів у збереженні незалежності України, а також у стримуванні агресивної реваншистської політики РФ. Необхідно посилювати й наповнювати новим, більш амбіційним змістом регіональні безпекові ініціативи, такі як «Люблінський трикутник», українсько-турецька «Квадрига», активно долучатися до роботи «Бухарестської дев'ятки», а також опрацьовувати можливі нові регіональні безпекові формати, що не будуть суперечити курсу України на членство в НАТО.
  • У контексті посилення політичної залежності Мінська від Москви і прискорення процесу інтеграції РБ та РФ зростають ризики використання території та силових структур Білорусі у рамках російської гібридної війни проти України. Причому формально ініціатива ескалації або збройної провокації може виходити від режиму О. Лукашенка, що ускладнить можливості доведення причетності до них РФ. Україні потрібно з усією серйозністю поставити до посилення безпеки свого північного кордону, ініціювати на міжнародному рівні (у тому числі в ОБСЄ, Раді Безпеки ООН) розгляд питання зростання безпекових загроз, що йдуть від Білорусі, а також деструктивної ролі у цьому Москви.
Деокупаційна політика:
  • Як у рамках міжнародних переговорних форматів (Нормандського та інших), так і при виробленні національних стратегій деокупації ОРДЛО та Криму необхідно виходити з непорушності принципу, що здійснення політики деокупації і відновлення територіальної цілісності України не може проводиться ціною обмеження її державного суверенітету ні щодо внутрішньої, ні щодо зовнішньої політики. Обмеження суверенітету в жодному разі не здатне допомогти Україні повернути ефективний контроль над окупованими територіями, натомість зробило б більш вразливою всю державу.
Економічна політика
  • Профільним міністерствам та відомствам у співпраці з експертним середовищем доцільно провести всестороннє ґрунтовне дослідження, щоб визначити оптимальні параметри та обсяги економічної взаємодії України та Росії з урахуванням впливу такої взаємодії на весь спектр українсько-російських відносин і насамперед їх безпекову складову. За ризикованими для національної безпеки України позиціями необхідно визначити напрями скорочення такої співпраці із пропозиціями щодо імпортозаміщення та диверсифікації ринків збуту/постачання. У разі обґрунтованого виявлення сфер, співпраця за якими об'єктивно знижуватиме ризики конфронтації у двосторонніх відносинах, доцільно оцінити перспективи нарощування такої співпраці до безпечних для суверенітету рівнів.
Енергетична політика
  • Питанням національної безпеки України є припинення залежності від російських енергоносіїв, включно із віртуальним реверсом, придбанням у РФ електроенергії, вугілля тощо. Стратегічне розв'язання цього питання потребує повноцінної інтеграції України до європейського енергетичного простору.
  • Одночасно із продовженням протидії запуску «Північного потоку-2» або принаймні лімітування використання його потужностей, Україні потрібно вже зараз готуватися до потенційної необхідності забезпечувати власні потреби у природному газі без російського транзиту та віртуального реверсу і не варто відкладати розв'язання цього питання до закінчення контракту із «Газпромом» у 2024 році. Адже після запуску «Північного потоку-2» Москва цілком може вирішити, що припинення транзиту через Україну на умовах оплати Києву передбачених чинним контрактом штрафних санкцій – цілком прийнятна ціна, щоб залишити українське населення та промисловість без газу і таким чином спровокувати комунальну та економічну кризу й соціально-політичну дестабілізацію. А щоб уникнути західних санкцій, приводом для припинення транзиту цілком може стати «аварія» або «теракт» на українській ГТС або на російському відрізку труби, що веде в Україну.
Гуманітарна та інформаційна політика:
  • Останнім часом проблематика українських полонених, заручників та політичних в'язнів, які незаконно утримуються в РФ та на окупованих територіях, фактично зникла з порядку денного міжнародних ЗМІ, що зменшує увагу до неї світового співтовариства. Необхідна активізація зусиль України зі звільнення її незаконно утримуваних громадян у міжнародно-правовому, дипломатичному та інформаційному вимірах.
  • Важливим завданням гуманітарної політики України у контексті її взаємин із РФ є утвердження української ідентичності при збереженні загальнонаціональної єдності. Наразі кремлівська пропаганда намагається штучно протиставити «українську ідентичність» та «загальнонаціональну єдність», хоча в європейській практиці питання національної ідентичності у сенсі ідентифікації громадян із політичною нацією органічно формує загальнонаціональну єдність. Так, громадянин Франції є французом, незалежно від етнічного походження. При цьому приклади Швейцарії, Бельгії та інших держав із регіонами, що компактно заселені різними етносами, є нерелевантними для України із її переважно однорідним населенням.
  • Україна вже продемонструвала певні успіхи у протидії російській пропаганді й дезінформації серед українського населення, а також спільно із зусиллями країн-партнерів − на міжнародній арені. Утім, населення Росії значною мірою продовжує жити у рамках продукованих кремлівською пропагандою наративів. Попри те, що значна частина населення РФ свідомо поділяє і підтримує агресивну реваншистську політику Кремля, все ж є необхідність спільно із нашими зарубіжними партнерами шукати можливість комунікації із тією частиною російського суспільства, яка не підтримує агресивний зовнішньополітичний курс та усвідомлює необхідність мирного співіснування із суверенною Україною на основі принципів добросусідства і поваги до міжнародного права. Це має включати, серед іншого, контакти з політичними та експертними колами, представниками громадського середовища, правозахисниками, незалежними ЗМІ.
Аналітична записка програми Російських та білоруських студій Ради зовнішньої політики "Українська призма" в рамках проєкту Інституційного розвитку аналітичних центрів за підтримки Посольства Швеції в Україні, Ініціативи відкритого суспільства для Європи (OSIFE) та Міжнародного фонду «Відродження».

info@prismua.org
Made on
Tilda