На сьогодні Росія має переважно сировинну структуру економіки та експорту, частку близько 2% від номінального світового ВВП, нижчий за середньосвітовий показник ВВП на душу населення (за цим показником РФ – у сьомому десятку країн світу), дев'яте місце у світі за чисельністю населення і при цьому − негативну динаміку, яку не рятує навіть масова роздача російських паспортів жителям окупованих територій України, Грузії та Молдови.
До світових лідерів Росія належить лише за військовим потенціалом, особливо з урахуванням його ядерної складової. Тому впродовж останніх десятиліть Москва активно докладала зусиль, щоб повернути у міжнародних відносинах силовому чиннику його колишнє значення, продукуючи і стимулюючи конфлікти в різних регіонах світу. Втім, хоча їй і вдалося досягнути певних успіхів, проте потенціал архаїчних парадигм балансу сил у сучасних міжнародних відносинах лімітований об'єктивним зростанням значення інших параметрів могутності держав, а також відсутністю зацікавленості провідних глобальних акторів – США, ЄС, Китаю − у надмірному зростанні силового чинника. У довгостроковій перспективі зростання ролі силового чинника може стати невигідним і самій Росії, загрожуючи повернутися бумерангом на тлі прискорення її технологічного відставання та несприятливих демографічних тенденцій.
Не маючи достатнього потенціалу, який відповідав би її амбіціям на міжнародній арені, Росія розглядає Україну фактично як донора стратегічних ресурсів, необхідних для посилення її геополітичної ваги до рівня «глобального конкурента у Європі і в світі». За словами близьких до Кремля російських експертів, В. Путін вважає, що без України «російський центр сили не буде мати критичної маси». Звідси – переконання, що колективний Захід «відтягує» Україну від РФ з метою ослабити останню, а також сприйняття самого існування незалежної України як «проєкту анти-Росія». Позиція В. Путіна щодо незалежної України як загрози Росії близька до висловленої ще у 1997 році думки одіозного російського геополітика О. Дугіна, що «існування України в нинішніх кордонах і з нинішніх статусом «суверенної держави» тотожне нанесенню жахливого удару по геополітичній безпеці Росії, рівнозначне вторгненню на її територію».
РФ прагне не допустити розширення залученості конкуруючих світових акторів до сфери своїх «привілейованих інтересів», зокрема, зупинити подальше розширення на схід НАТО і ЄС, а також намагається створити навколо РФ безпековий периметр, у якому вона домінуватиме і доступ до якого для зовнішніх гравців зможе блокувати своїми засобами A2/AD (anti-access and area denial). Територія України розглядається Росією як критично важлива частина її зони впливу, зокрема у контексті формування мережі зон A2/AD уздовж кордонів, домінування у Чорному морі, стратегічного плацдарму для проєктування сили РФ вглиб Європейського континенту і Середземноморського басейну, а також на Близький Схід, що було підтверджено, зокрема, військовою кампанією РФ у Сирії з використанням базованих у тимчасово окупованому Криму сил і засобів.
Вже у 1995 році у затвердженому указом президента РФ документі «Стратегічний курс Росії з державами-учасницями СНД» ставилося завдання «у взаємодії з третіми країнами і міжнародними організаціями досягати з їх боку розуміння того, що цей регіон насамперед є зоною інтересів Росії». Після російсько-грузинської війни серпня 2008 року тоді президент РФ Д. Медведев заявив, що в зовнішній політиці буде виходити з того, що «у Росії, як і в інших країн світу, є регіони, в яких знаходяться привілейовані інтереси». Керуючись цієї логікою, у Москві вважають природним російське втручання у справи держав, що виникли із розпадом СРСР, а також право РФ ветувати співпрацю цих країн з іншими міжнародними акторами. Говорячи про можливі умови співіснування РФ із Заходом, впливовий російський експерт Д. Тренін пише, що «новий світовий порядок» може виникнути «на основі регіональних балансів» (фактично – сфер впливу), визнання Криму російським, відмови України і Грузії від ідеї вступу до НАТО і ЄС, обмежившись лише асоційованим партнерством із останнім.
Очевидно, що для України є неприйнятним ні розгляд її в якості донора нарощування геополітичної ваги Росії чи сфери її привілейованих інтересів, ні в якості проєкту «анти-Росія», адже перша опція передбачає втрату суб'єктності заради великодержавних амбіцій Москви, а друга – прирікає на екзистенційне протистояння із сильним і жорстким суперником, яке щонайменше відволікатиме ресурси, необхідні для розбудови демократичної, правової, соціально орієнтованої держави із розвиненою економікою й високими стандартами життя.
Чітку відповідь на путінське бачення України висловив у 2021 році на сторінках «Дзеркала тижня» тоді директор Національного інституту стратегічних досліджень О. Литвиненко: